Розділ 8

Частина 1

   Запах смаженого залоскотав ніс і Богдан потер його долонею.

— Довго ще? Я голодна, — Марта підійшла ближче.

   Юнак усміхнувся.

— М'ясо потребує уваги та любові.

— Як і я, — дівчина притулилася до нього і поцілувала у щоку.

   Вони разом повернулися до веранди, де сиділи їхні друзі.

— Чому самі? Шашлик не спалили? — засміявся Юрко. — О, та ти вже весь наскрізь прокоптився. Так би й з’їв!

—На це маю право тільки я! — засміялася Марта, ще міцніше обіймаючи коханого.

   Невдовзі всі сиділи на відкритій терасі за дерев’яним столом, власноруч зробленим Богданом, і нахвалювали його кулінарні здібності.

— Я вже готовий переїхати до тебе в гуртожиток, якщо ти щодня готуватимеш мені таку смакоту! — не вгавав Юрко.

— Тоді й нас бери, — підхопила Юля.

— Так, бо ревнуватимемо! — погрозила пальчиком Марта.

— Та ну, я ж тільки їсти збираюся з Бодькою, більше нічого! — Юрко підморгнув їй. — На чуже не зазіхаю!

— А моєї думки тут ніхто не питає? — Богдан вдав, що образився.

— Моя думка вже давно значно важливіша за твою, — дещо зверхньо відповіла Марта, провівши рукою по його голові.

   Хлопець стиснув зуби, та Юрко, аби завадити виникненню суперечки, вигукнув:

— Кому ще вина? Вищий гатунок, домашній виноград!

   Марта одразу перевела на нього погляд і грайливо всміхнулася. Богдан був вдячний другу за те, що той змінив тему розмови. Він ненавидів подібні моменти. Миті, коли ця фарбована лялька вважала себе королевою. Вона гралася з ним, навіть не підозрюючи, що насправді це він крутить нею на свій лад.

   Він не пропонував їй зустрічатися. Все закрутилося саме собою. Насправді ж юнак намагався забити свій мозок усім, чим тільки можливо, аби не відволікатися на спогади та не допускати до голови мук совісті.

— Пропоную розповідати страшні історії! — голос Юлі перервав його думки.

— А може не варто? — Марта засовалася на місці. — Хочете, щоб мені потім цілу ніч ввижалися різні жахи?

— Цілу ніч тобі буду ввижатися я, — уважно глянув на неї Богдан.

   Дівчина почервоніла, а друзі багатозначно перезирнулися, ледве стримуючи сміх.

— Але реальні! Бо навигадувати я й сама можу, — попросила Юля.

— Реальні, то реальні. Слухайте, — Юрко прокашлявся і на секунду задумався. — Чули, як одного чоловіка русалка в озеро затягнула?

— В яке озеро? — злякано спитала Марта, прикривши долонею рота.

— Оте внизу, біля костелу. Давно то було, ще як дідо мого діда був молодий. Розказували, що раз їхав дядько возом, запряженим одним конем, попри те озеро. Коли почув, як хтось співає. А голос такий ніжний, тонкий. Не втерпів, вирішив подивитися. Зліз із воза, підійшов ближче. І бачить: посередині озера за очеретом дівчина стоїть по пояс у воді і співає. Він її окрикнув, вона повернулася, побачила чоловіка і швидко пірнула під воду. Дядько подумав, що вона топитися хоче, і поліз за нею. Та так більше й не виплив.

   Юрко замовк, смачно пережовуючи соковите м'ясо. Марта притулилася до Богдана, а Юля дивилася на коханого, очікуючи продовження.

— Це все? — розчаровано спитала вона.

   Хлопець мовчки стенув плечем.

— А тіло знайшли?

— Ні, не знайшли. Кінь приблудив додому сам, тягнучи порожню фіру.

— А звідки тоді взяли, що то була русалка? Кінь розповів?

   Напружену тишу розірвав регіт. Юрко аж вхопився за живота. Юля реготала теж, зігнувшись у три погибелі. Марта витирала сльози, які виступили від сміху, лише Богдан насилу витиснув з себе усмішку, думаючи про своє: «Ну ось, знову ти нагадала про себе. Переслідуєш мене, мов фатум. Куди б я не пішов, що б не робив, всюди мені ввижаєшся ти.

   Я добре пам’ятаю, що обіцяв провідувати тебе щодня. Обіцяв залишити заради тебе все. Та слова не дотримав. Можеш вважати мене боягузом, маєш на це право. Я ладен був повірити всьому, готовий був стерти тебе зі своєї пам’яті та життя, лиш би не признавати реальності того, що я тоді побачив. Я хотів обманути свої очі, та серце не дало мені цього зробити. Хочеш знати правду? Я злякався. Я боягуз».

   Богдан пригадав, як побачив Люду в оточенні дивного сяйва. Як нізвідки з’явилися люди, схожі на примар. Як знепритомнів під дверима костелу, а потім дивним чином опинився у себе вдома, у своєму ж ліжку.

   Після цього хлопець просто не міг змусити себе туди повернутися. Він добре усвідомлював, що це неправильно, що Люда, мабуть, чекає його. Але ж вона сама казала, що його життя змінюватись не повинно.