-

Частина 4

Ніч видалась неспокійною. Дівчина то прокидалася, то знову поринала в сон. У ньому вона знаходилася в темній кімнаті під землею. Там було холодно, волого та страшно. Кімната була викладена чорним камінням і обкладена химерними створіннями з жахливими роззявленими пащами. Проте вони викликали не страх, а якусь невимовну жалість. Раптом звідкільсь повіяв вітер. Люда оглянулася — й побачила навстіж відчинені двері, за якими знаходився прекрасний сад, густо засаджений різноманітними деревами, кущами та квітами. Досі вона не бачила такого яскравого та насиченого зеленого кольору. Та тільки-но Люда наблизилась до виходу, як нізвідки з’явилася довга, тонка, мов павутина, вуаль і закрила чудове видіння. Новий подув вітру колихнув штору вбік і дівчині здалося, що вона когось помітила.

— Хто там?

   Вуаль колихнулась сильніше і за порогом промайнув жіночий силует. Вітер повіяв ще раз  — і дивний образ зник.

—  Не тікай! Де ти?

— Врятуй його… —  почувся враз тихий голос.

— Про що ти?

— Прошу, не дозволь…

   Люда різко розплющила очі. Відчула, що впріла. Хотіла підвестись, та в голові запаморочилося і вона знову лягла.

   Пролежала цілий день. Тривожні хвилини сну постійно змінювалися глибокими падіннями в нікуди. Дівчина лежала із заплющеними очима, почуваючись ще слабшою, аніж зранку. Надворі давно стемніло. Враз вона знову відчула, що в кімнаті хтось є. Серце завмерло, коли її погляд опинився на тій самій незнайомці, яку вона бачила уві сні. Та стояла коло ліжка, оповита блідим сяйвом. Тонка, невисокого зросту, чорне пряме волосся спускалося до колін.

—  Вітаю тебе, мила людям!

—  Хто ти? — тихо спитала Люда, перелякано дивлячись на напівпрозору гостю, яка тепер була на відстані витягнутої руки.

   Та лагідно усміхнулася. Здавалося, що вона кришталева, і один дотик здатен вщент розірвати її тіло.

— Я прийшла до тебе просити помочі для мого лада. Йому так тяжко. Моє серце щемить від болю. Він був усім, заради чого я жила. Але тепер у нього є ти, — зовсім тихо прошепотіла дівчина, ніби боялася, що її хтось почує. — Та він не винен у тому, що втратив мене. І моєї вини у цьому нема…

   Незнайомка задумано дивилася на Люду, але, здавалось, не бачила її, повністю заглибившись в себе. Її обличчя таїло в собі велику печаль.

—  Про кого ти говориш?

   Гостя дивилася ніби крізь Люду, через що останній здалося, що та несповна розуму. Та враз її осяяв здогад:

— Ти Слада?

***

— Людо, прокинься! Ти мене чуєш?

   Дівчина розплющила очі. Вона кілька секунд приходила в себе, намагаючись пригадати, що трапилось. Потім побачила Луку, що сидів біля неї, і рвучко вхопила його за руку.

— Що з тобою? Ти вся палаєш, — брат приклав холодну долоню до її чола.

— Нічого страшного. Не треба було купатися позавчора. Тоді було трохи холодно, — Люда винувато всміхнулася. — Мені снився дивний сон, — додала швидко. — Але я впевнена, що то було насправді… То була вона.

— Хто? — насторожено спитав послушник.

— Сладислава.

   По красивому обличчі Луки пробігла тінь.

— Я її бачила, клянуся тобі…

— Не клянися, бо це не варте самогубці, — застеріг хлопець.

— Може ти не все знаєш?

— Тобі відомо щось таке, що мені невідоме?

— Можливо.

   Здавалося, Лука вже втрачав терпіння.

— Що вона сказала?

— Сказала, що ніхто не винен в її смерті. І вона сама теж.

— Як то? — здивувався монах.

— Не знаю, — Люда знизала плечами.

— Вона ще щось казала?

— Ні, — збрехала дівчина.

   Запала мовчанка. Врешті Лука підвівся.

— Снам не варто довіряти, тому не сприймай це всерйоз.

— Я б і не сприймала, якби не побачила її наяву! — зірвалась Люда.

   Лука усміхнувся.

 — Я принесу тобі чаю, згода? — не чекаючи відповіді, послушник швидко вийшов із кімнати, залишивши її наодинці.

   Наступного ранку дивна недуга зникла так само раптово, як і з’явилася. Федір до опівночі нарікав, що Люда не дбає про своє здоров’я, що в них ще не було такої хворобливої обраної та що тепер він пильнуватиме за нею в стократ уважніше. Дівчина у відповідь тільки зітхала та обіцяла берегтися. Та вже після обіду сиділа під вербою, закутавшись у покривало.

   Дивна незнайомка більше не з’являлася. Йоан у свою чергу теж не удостоював обрану своєю увагою, тому дивна подія помалу почала забуватися.