-

Частина 3

Колись моє життя дуже відрізнялося від теперішнього. Я походив з багатої боярської сім’ї. Я мав все. Мене знали та поважали. Ми були у милості в князя, перебували під його опікою. Та я лише користав із цього.

   За тисячу років я звик до осуду, докірливих поглядів, та я ніколи не пробачу собі. І не звикну до того, що через мене страждають інші. Адже саме через мене та мою легковажність все сталося. Дем'ян ненавидів мене, але прокляв того дня всіх, хто був поруч зі мною.

    Я ніколи й не помишляв, аби постригтися в ченці. Я був сліпий та байдужий до всіх, хто мене оточував. Як я вже казав, у мене було все. Проте усі мої маєтності були нажиті не мною, а моїм батьком, моїм добрим чесним татом у тяжких боях… Він, боярин Мудролюб, був княжим воєводою. О, Господи, прости мені мої злодіяння! Я ж зроду не те, що не допоміг йому, а й ні разу не подякував. Не поцікавився, чи добре йому, чи не голодний він, чи не спраглий… ні разу… а коли здогадався, — було пізно.

   Я жив так добре, як міг, не відмовляючи собі ні в чому. Вино, жінки… Я легко тратив батькові гривні, навіть не замислюючись над тим. Та ніколи не чув від нього поганого слова. Він так сильно любив мене, свого єдиного сина, що й сам був мов незрячий.

   Я любив жінок, помічав, що багатьох зводить з розуму одна моя присутність. Одних приваблювали мої статки, інших — моя порочна поведінка і нічим не краща подоба. Та були й такі, які бачили в мені іншу людину. Їх було двоє: мій тато та Сладислава. У неї було добре та чуйне серце. Вона змогла під таким товстим шаром нікчемности розгледіти щось світле в мені. Така могла б мене навернути… Та цього не сталося, бо втрутилася сама доля. — Йоан на мить задумався. — Слада була дочкою Дем’яна і славилася довкола, як чесна та порядна дівчина. То я тепер розумію, що вона була справжнім скарбом. Слада могла витягнути мене з прірви, в якій я жив. Мій батько здавна намітив її мені в жони. Ми мали побратися восени. Який я був дурний тоді! Здавалось, один я не міг розгледіти в ній тої божественної краси… Так само, як ніхто не здогадувався, яким черствим я тоді був.

   Та прийшов час, коли й мені стало непереливки. Батько од постійних переживань за долю свого «благочестивого» сина та від старих ран зліг. Я спершу не придав тому уваги. Та коли кращий знахар князя повідав, що тато доживає свої останні дні, я перелякався. Але не за нього, а за себе. Я боявся зостатись без грошей, боявся відповідальності. Я не уявляв свого життя без шумних ігрищ та втіх. Хоча будь-хто інший на моєму місці від народження й до самої смерти не задумувався б над тим, бо становища, яке нажив мій батько, стало би кожному для цілком безбідного існування. Я не хтів йти воєм, не хотів бути тисяцьким[1], якого давав мені князь. Військових ігрищ мені вистачало на полюваннях та святах.

   Останньою волею мого тата було побачити наше весілля. Може, так би й сталось. Бо від часу хвороби батька я трохи поінакшав. Став ліпший. У цьому була й величезна заслуга Слади. Вона по-своєму намагалася мене змінити. Та тоді мені не було дано того збагнути.

   Того дня я, вкрай захмелілий, знайшов наглість привести чергову любку додому, поки мій тато без тями лежав на своїй постелі. Одурманений медом та ніжністю молодки, я забув про всяку осторогу і навіть не причинив дверей до своєї кліті… то було помилкою цілого мого життя. Я зрозумів це одразу, як тільки побачив за її спиною свою Сладу, що стояла на порозі й спостерігала за нами. Тієї миті всередині мене щось обірвалося. Я побіг за нею, та дорогою почув стогін тата. Кинувся до нього, впав на коліна, обійняв стару сиву голову і, мабуть, вперше в житті заплакав… Я просив у нього прощення за все те зло, яке вчинив. Та я б не встиг розповісти йому й малої частини, якби в нас був цілий день!.. Та дня не було… лише кілька хвилин. Я говорив, а він слухав, і тільки по очах я видів, що навіть така страшна правда про сина не лякала його, — голос Йоана здригнувся. — Він з легкістю простив мені всі мої вчинки… простив і помер на моїх руках.

   Того ж дня я дізнався, що Слада покінчила з життям — кинулася вниз зі скелі. Я знав, що прощення буду мати лише в тому разі, коли відречусь від світу і буду день та ніч замолювати свої гріхи в монашій рясі.

   Мені не вистачило зовсім трохи часу. Після смерти Слади я не бачився з Дем’яном. Та за два дні до постригу ми випадково зіштовхнулися у монастирі, де я мав провести решту свого життя. Коли він побачив мене в одязі послушника, його сміх громом відбився від холодних стін. Він прокляв мене і всіх, хто тоді був тут. Усіх, кого тепер тобі дано бачити щодня. Я ніколи не забуду його слів: «Ти погубив мою єдину дочку та свого батька! Ти — двічі вбивця! Мерзенний пройдисвіт! Бодай тобі віками замолювати свої гріхи в цій рясі! І всім тим, хто разом з тобою! І кожен, хто пробудить свою гріховну похіть та зречеться Господа, буде замолювати той гріх у чистилищі безкінечно!» Того ж дня він покинув цей світ назавжди, як і всі ми. Прокляття справдилось. Все сталося так, як він і говорив. Я не звинувачую Дем’яна за його слова. Не можна винити згорьованого батька, який втратив єдину дитину.

   Йоан замовк. Люда сиділа на краю ліжка, затиснувши кінці паска в кулаках, і боялася підвести очі. Вона провела тут стільки часу, проте нічого не знала про життя братів та отця Митрофана до прокляття. Ні Федір, ні Лука, ні тим паче хтось інший ніколи не розповідали про себе. Враз дівчина відчула себе чужою. Її не приймали, не посвячували в свої таємниці. Як вона не намагалася влитися в їхню сім’ю, постійно відчувала себе відокремленою.