-

Частина 2

Кілька тижнів минуло відтоді, як Люда напівпритомна перебувала між життям та смертю. Йоан звинувачував себе, каявся, молився і благав Господа простити йому слабкість.

Послушник майже прийняв і змирився з тим, що обрана постійно біля нього. Вибрав для себе роль охоронця й заступника. Він більше не хотів, щоб вона думала, що ненависна йому. Проте, навіть зібравши докупи всю свою волю, напустивши на себе найбільш холоднокровний та байдужий вигляд, не знав, чи зможе довго грати цю роль. Після чергового столітнього застою, як любив казати Лука, після спокою та байдужості емоції ледь вміщалися в ньому, готові щосекунди виплеснутись назовні.

І ось він знову стояв у її покоях. Водночас так близько і неймовірно далеко. Вони перебували у різних площинах, хоча й знаходилися у кількох кроках одне від одного.

Люда крутилася перед дзеркалом. На її голові був пишний вінок, сплетений з листя. Легкий подув вітру колихнув волосся дівчини — і Йоан відчув п’янкий аромат трав, змішаний з її власним запахом. Вкотре за останні пів години захотілося притиснути її до себе і вдихати його до безкінечности, зануривши пальці в шовковисті хвилі, які важко спадали додолу. Не торкаючись, чоловік відчував на дотик ніжні пасма, гладкі, ніби атлас. Дівчина знову тріпнула волоссям і Йоан здригнувся. Він глянув на власну руку, яку, сам того не усвідомлюючи, простягнув у її бік. Послушник різко відвернувся: «Господи, прости грішного раба Твого! Не відаю, що роблю».

— Я так люблю осінь! — радісно щебетала дівчина, не помічаючи настрою послушника. — Ніби оживаю після душного літа.

Люда закрутилася і мало не впала, та Йоан встиг її підхопити. Він був готовий до того, що обрана почне вириватися з його обіймів, ніби дике звірятко, проте вона раптово прилинула до нього всім тілом, навіть не думаючи пручатися. Вінок упав на підлогу, але ніхто не поспішав його підняти.

Серце Люди вистрибувало з грудей, відбиваючись об рясу послушника. Жоден із них не смів дихати. Всередині Йоана здіймалася буря. Він розумів, що може програти.

— Ти надто… неповоротка! — він рішуче відсторонив Люду від себе і відійшов до стіни.

Дівчина розчаровано опустила руки. На мить вона повірила, що не така гидка йому. Вона подавила у собі бажання огризнутися і склала руки на грудях.

— Розкажи мені все. Я хочу знати. Ким ти був до того, як… присвятив себе служінню Господу? Чому Дем’ян звинуватив тебе у смерті своєї дочки?

Послушник здивовано звів брови вверх, та все ж мовив:

— Гаразд, ти маєш право знати. Сідай. Розповідь буде довгою.

Любі читачі, історію Йоана ви дізнаєтеся вже у неділю. Ким був цей похмурий послушник за земного життя? Що спонукало його вибрати свій шлях? Також запрошую приєднатися до тг-каналу для спільного обговорення роману: https://t.me/zahubleni_u_vichnocti