Розділ 7

Частина 1

Надворі сірів ранок. Люда лежала на холодній підлозі, ледь здригаючись від німих ридань. Вона більше не плакала. Сльози висохли, а затиснутий зубами кулак допомагав не розридатися знову. Наївна. Вона думала, що зможе розтопити кригу в його чорних очах. Що зможе стати йому хоча б другом. Хотіла його підтримати, допомогти, обійняти… Та минула ніч вщент розбила всі сподівання на краще. Він виявися чудовиськом, демоном, самим дияволом! А вона — мов та загнана ягничка, слабка та безпомічна, змушена покірно терпіти. Слова Луки набули зовсім іншого значення. «Йому ненависна одна моя присутність! Я настільки йому огидна, що він ледь стримується! Мабуть, у кожного послушника своє випробування: когось тягне до обраної, а іншого — відштовхує».

   Люда то засинала, то прокидалась. Їй вчувалися голоси, ввижалися розмиті тіні. Вона не знала, скільки часу перебувала між сном та реальністю. Їй снився Богдан. Уві сні він тягнув до неї руки, та враз позаду нього з’являвся Йоан і Люда вибирала його, відштовхуючи Богдана. Сон змінювався — і ось вже вона летить у прірву, чіпляючись руками за коріння на стінах ущелини…

   Дівчина різко розплющила очі і почала хапати повітря ротом. Їй здалося, що вона ось-ось задихнеться.

— Пані моя люба, заспокойтеся, прошу вас!

   Чиясь рука торкнулася її плеча і Люда побачила перед собою переляканого Федора.

— Що трапилося? — вона озирнулася і зрозуміла, що лежить у своєму ліжку.

— Вас лихоманило. Ви всіх страшенно налякали, — хлопець сумно похитав головою.

— Скільки я спала? — Люда спробувала підвестися, проте їй не вистачило сил навіть відірвати голову від подушки.

— Три дні та три ночі.

— Що?..

— Так, моя пані. Я знайшов вас на підлозі, холодну як сніг. І так перелякався, — тихо мовив послушник. — Підняв усіх на ноги. Панотець наказали не відходити від вас.

— Допоможи мені сісти.

   Федір обережно допоміг дівчині піднятися і поправив подушку.

— Тепер ви швидше одужаєте, — закивав він. — Але вам треба добре їсти і виконувати все, що я  казатиму.

   Люда скривилася.

— Я стільки клопоту завдаю…

— Добре, що ви отямились. Це головне.

   Дівчина торкнулася голови: волосся її було гладко зачесане і заплетене в косу.

— Хто мене причесав?

— Йоан. Він майже весь час був біля вас. Тільки-но почув, що трапилося, прибіг сам не свій, взяв вас на руки і переніс на ліжко.

— Хто йому позволив? — крикнула Люда і одразу відчула сильне запаморочення в голові. — Нащо його пустили?

— Він сам хотів.

   Дівчина відкинулася назад на подушку. Злість розросталася в ній, немов отрута, по всьому тілу: «Авжеж хотів! Совість замучила?»

— Йоан приніс дрова і розпалив у печі. Стежив, аби вам було тепло… Не підпускав нікого, навіть панотця. Він омивав вас…

— Що робив? — дівчина пополотніла.

— Вас трясло постійно. Вся постіль була мокра від поту. Йоан змінив усю постільну білизну і перевдягав вас.

   Люда натягнула ковдру до носа і відчула, що лице її заливається густим рум’янцем.

— Я маю повідомити панотця, що ви прокинулись.

   Послушник вийшов. Люда чула як він спускається вниз. Вона перевела погляд на вогонь, що палахкотів у невеличкому каміні. Думки плуталися в голові. Дівчина не знала як пояснити поведінку Йоана. Вже була певна, що він ненавидить її, що гидка йому. Що волів би мати іншу обрану, а не її… І тут раптом такий вияв уваги. Чи може його просто загризло сумління? «Хіба воно може бути в нього? Це просто випробування, не більше й не менше». Люда спробувала підвестися, проте сили зовсім покинули її. Вона почула голоси внизу і завмерла. Через мить до кімнати ввійшов старий священник, а за ним — Федір.

— Доброго вечора, Людмило! — отець Митрофан лагідно глянув на дівчину. — Я радий, що ти прийшла до тями. Федоре, принеси юшки, що з вечері лишилася, — звернувся старий до брата, який невпевнено тупцявся на порозі.

   Хлопець кивнув і зник.

— Мені так незручно, — Люда докоряла сама собі. — Я мала бути уважнішою.

— Мала бути, та не була. Ти досі не усвідомлюєш, наскільки важлива для нас.

   Дівчина дивилася на свої руки, що з силою стискали покривало, не наважуючись глянути на священника.

— Я не можу тебе у цьому винити, — отець Митрофан зітхнув. — Моє завдання полягає в тому, щоб прийняти обрану такою, якою вона є. І не просто прийняти, а навчити її, берегти та наставляти. У тому, що сталося, є значна моя вина.

   Люда вже хотіла було заперечити, та старий знаком наказав їй мовчати.

— Може, я не встигаю за життям. Щоразу нова обрана приносила щось своє, час мінявся. Та не змінюється одне: дівочі думки, бажання та мрії. Чи сто років тому, чи тисячу… Чи нині. Слухай серце, та не забувай свого обов’язку. Пам’ятай, яким може бути кінець цієї історії.

   Почулися швидкі кроки і на порозі з’явився Йоан. Серце Люди тьохнуло і опустилося вниз.