-

Частина 4

Люда востаннє з шумом випірнула. Перевівши подих, відчула, як втома поволі зникає. Прохолодна вода змила її разом із невтішними думками. Дівчина лягла на воду і глянула у небо. Мільярди зірок дивилися на неї зі своєї недосяжної висоти. Враз захотілося стати такою ж зіркою, однією з них. Дивитися вниз, на метушливих людей-мурах. З холодною зверхністю та німою байдужістю.

Люда дістала ногами дна і випрямилася. Вода стікала з її волосся і дівчина забрала його наперед. Враз сторонній звук змусив її озирнутися: хтось стояв, ховаючись за довгим гіллям старої верби.

— Хто там? — перелякано запитала Люда.

   Йоан швидко вийшов із тіні.

— Я приніс тобі мазь, яку обіцяв, — мовив спокійно.

   Дівчина, побачивши його, на мить забула, що стоїть перед ним абсолютно гола. Послушник скористався цим моментом, аби закарбувати у пам’яті всі принади дівочого тіла. Довго потім доведеться каятися…

— Чого дивишся? — Люда схрестила руки на грудях. — Відвернися!  

   Її шок минув, поступаючись злості. Яке право має він підкрадатися до неї й так нагло витріщатися? Йоан відвернувся.

— Тобі не варто купатися вночі.

— Це ще чого? — дівчина обережно вийшла з води і заходилася швидко одягатися.

— Нечисть особливо люта у темну пору. Ти повинна берегти себе…

   «Для мене», — луною промайнуло в голові Йоана.

   Люда взулася і обійшла його.

— Дякую, — вона вихопила з його рук горнятко. — Можеш йти.

— Я ще з тобою не поговорив, — відповів той.

— Нам є про що говорити?

— Так. Але тобі варто піднятись наверх, аби не простудитися.

   Дівчина, намагаючись робити вигляд, що не помічає Йоана, увійшла до кімнати. Той ішов позаду, тримаючи свічник. Люда витерла рушником волосся й прийнялася розчісуватися, стоячи перед дзеркалом. Послушник зупинився поза її спиною.

— Про що ти хотів поговорити? — байдуже спитала дівчина, намагаючись не дивитися на його відображення.

— Я хотів розкласти все по місцях, — твердо та холодно мовив той. — У кожного з нас є обов’язок. І ми його виконаємо. Не розраховуй на більше. Я буду вдячний, якщо ти зможеш вимолити прощення. Якщо ж ні — подякую за спробу. Для мене ти — лише чергове нерозумне дівча, яке в силу дурості та наївності не розуміє до кінця своєї ролі у цій історії. Тобі вже відомо, що винен у всьому я. Протягом всього часу я картав себе більше, аніж хто інший. І я визнаю свою вину. Та не приймаю того, що вона покінчила з життям. Ніщо, а тим паче якесь примітивне почуття, не повинно ставати причиною самогубства. Не потрапляй мені на очі, тоді все буде гаразд. Повір, знаходитися поруч з тобою — це найгірше, що може бути.

   Кожне слово Йоана впивалося в серце дівчини, немов кинджал. Вона механічно вела по волоссю гребенем, а очі вже не бачили нічого, наповнюючись сльозами.

— Думаю, це випробування не буде складним для мене. Аби хотіти когось до божевілля і бути готовим відректися від усього, треба, щоб предмет бажання хоч щось показував із себе.

— Досить! — Люда різко повернулася до нього і сльози бризнули з її очей. — Замовкни! Я не хочу цього слухати! Ти бездушний монстр! — Вона кинула гребінь на постіль і розлючено підійшла до Йоана. — Нащо ти мені це все говориш? Ти нелюд, тварюка! — Люда закрила сама собі рот руками, впала на коліна і заридала. Її плач роздирав слух послушника. Він з останніх сил тримав себе в руках, та потім, відчуваючи, що вже не витримує, швидко вийшов геть, залишивши дівчину одну.

Збігаючи сходами і проклинаючи все та всіх на світі, а особливо Луку і себе, Йоан щодуху тікав, та голосіння дівчини наздоганяло його, пропікало спину, дістаючись до нервів. Він ненавидів себе за страждання, яких їй завдавав. Ненавидів за те, що йому бракує сил впустити її і прийняти. Він просто боявся болю, з яким залишиться далі, коли настане час прощатися. Хай вже краще вона вважатиме його виродком, аніж плекатиме марні надії.