-

Частина 3

Йоан тихо ввійшов до костелу. Він дуже сподівався, що Люда спить. Лука майже місяць діставав його розмовами про неї. Розповідав, як вона раділа новим речам та як плакала в його обіймах. Слухаючи це, Йоан то дужче бліднув, то боровся з бажанням закрити рота Луці, а то й взагалі — вдарити його.

   Після ночі, коли вони вдвох збирали зілля, послушник врешті усвідомив як сильно його тягне до обраної. Під час їхньої першої зустрічі Люда не справила на нього сильного враження, принаймні так йому здалося. Дикувата та безкультурна дівка не хотіла слухати отця Митрофана! Досі жодна обрана не дозволяла собі такого, навіть Ядвіґа.

   Проте все швидко змінилося. Дивне бажання бодай що побачити її взяло гору і Йоан, придумавши привід, піднявся до покоїв Люди. Те, як вона забилася в кут ліжка, і те, як перелякано дивилася на нього, перевернуло його світ. Всепоглинаюче бажання володіти нею тут і зараз затьмарило розум. Чоловік перелякався. Він давно не відчував подібних емоцій. Здивування у купі зі страхом повернули його до життя. Йоан враз пригадав, що то значить — відчувати. Послушник давно готувався до того, аби гідно пройти випробування. Кілька останніх століть був певен, що вже ніхто і ніщо не змусить його зійти з вибраного шляху. Він не розумів братів, які були за крок до того, аби здатися. Не розумів Нестора, але не мав права засуджувати. Та настала мить, коли він сам був ладен забути всі обітниці, дані Господу, заради цієї дівчини.

   Він щосили намагався придушувати у собі паростки дивного почуття, уникаючи обрану. Проте йому постійно здавалося, що всі, включаючи святого отця, ніби навмисне згадували Люду при кожній розмові.

   Молодий послушник запевняв себе, що то лише через прокляття, що всі почуття несправжні, тому весь час проводив у молитві та покаянні. Проте між словами молитви перед очима з’являвся її образ, який чоловік був не в  силі прогнати.

   Йоан рішуче зупинився на останній сходині, яка вела до кімнати Люди, і розвернувся. «З Божою поміччю, я витримаю. Я не побачу її сьогодні». Він вийшов через крипти у двір костелу. Нічна прохолода трохи остудила його запал і послушник подумки подякував Господу. Враз його увагу привернув тихий плескіт. Йоан зупинився біля старої верби. На траві під деревом лежала сорочка, трохи поодаль — черевички. Він одразу впізнав їх, бо сам замовляв у чоботаря. «А бодай його! Дурень! Ти думав, що зможеш втекти від дії прокляття?!», — чоловік роздратовано вдарив рукою по стовбуру. У ньому щосили боролися дві істоти: перша кричала, що він повинен сховатися, заплющити очі й тікати геть з цього місця, не озираючись; інша ж муркотіла, ластилася й шепотіла, змушуючи підійти ближче. Йоан зробив крок назад, та тут пригадав, заради чого власне прийшов, і витягнув із кишені ряси невелике глиняне горнятко, щільно закрите шматком полотна і перев’язане шкіряним паском.

   Стискаючи його у руках, послушник вийшов з-за дерева і підійшов до води. Люда стояла спиною до нього. У сяйві місяця вона здавалася казковою русалкою, мавкою, що вийшла з лісу. Дівчина скрутила мокре волосся в джгут і забрала зі спини, повністю її оголивши. Йоан відчув як напружилася кожна клітина його тіла, кожен м’яз і важко ковтнув. У думках він торкався її, проводив рукою по спині, відчував вигини тонкої талії. Перед ним стоїть його обрана. Він має її захистити, має зробити так, щоб вона, якщо не вдасться здолати прокляття, повернулася додому, у своє звичне життя. А він стерпить, він повинен.