Розділ 6

Частина 1

Лука, перестрибуючи через сходинку, швидко опинився перед входом до кімнати і повернув розп’яття на стіні.

— Можна ввійти? — він обережно ступив крок уперед: келія була порожня. — Агов?

   Брат стурбовано роззирнувся. Він поклав пакунок, який тримав у руках, на постіль і підійшов до арки, що виходила на лоджію. Там, за кутом, спершись до стіни, на підлозі сиділа Люда. Хлопець обережно зазирнув їй в обличчя: вона спала. Послушник усміхнувся і присів біля неї. Легенький вітерець розвівав каштанове волосся, яке хвилями спадало нижче пояса. Сонце сідало і його проміння змусило щоки обраної порожевіти. Кілька волосин прилипло до її губ і Лука ледь поборов бажання прибрати їх.

Він пригадав, як Йоан підтримував його, коли тут жила Софія. Тепер допомога була потрібна і йому. Лука з власного досвіду знав, що то таке. Миті, коли він розривався між бажанням володіти нею та щодуху тікати, не озираючись, тоді здавалися пеклом. Проте зараз він би віддав усе, щоб відчути бодай раз щось подібне. Для Софії Лука став найближчою людиною. Вона ж була для нього цілим усесвітом. Та вони не плекали ілюзій, не чекали дива. Окрім Йоана ніхто й не здогадувався, що відбувалося всередині Луки.

   Послушник ковзнув поглядом по стану обраної, по оголеним до колін напівзігнутим ногам і заплющив очі. Його спогади були такими яскравими та свіжими, ніби все було вчора, а не сімсот років тому. В його Софійки була така ж білосніжна шкіра. Гладка, як шовк. І пахла солодко, солодко…

   Люда поворухнулася і її погляд впав на брата.

— Не лякайся, то я, — Лука лагідно всміхнувся.

— Я заснула, — дівчина почувалася незручно. — Хоч не хропла?

   Хлопець заперечливо похитав головою.

— Ти так гарно спала. Не хотів тебе тривожити.

— Вже час на вечірню?

— Ні, ще рано. Я приніс тобі дещо. Стає холодніше, і тобі, либонь, зимно.

   Вони ввійшли до кімнати і Лука вказав на постіль.

— То мені? — зраділа дівчина, ще не знаючи, що всередині пакунка.

   Вона розгорнула велике шерстяне покривало, в якому були загорнуті речі. Перше, що побачила, була пара чобіт. Вичинені з тонкої шкіри, з м’якою підошвою вони дуже сподобалися Люді.

— Ой, дякую! — втішилася вона, притискаючи взуття до грудей.

— Приміряєш? — Луці було приємно бачити таку щиру радість.

   Люда швидко зняла тапки, закинула їх під ліжко і взула чобітки.

— Такі зручні, — вона підійшла до дзеркала і, ледь піднявши поділ сорочки, глянула на своє відображення.

— То на осінь. А до зими справимо інші, теплі, — відповів брат, намагаючись не дивитися на її стрункі ноги.

   Люді враз стало не по собі.

— Я вам стільки клопоту завдаю.

— Не кажи дурниць, — заперечив Лука. — Тебе потрібно берегти.

   Дівчина вдячно глянула на нього. Святі небеса, який він гарний! Люда вкотре подумала, що ж могло змусити його відректися від світу і закритися в монастирі? Тонкі риси обличчя, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою, вигнуті брови та лукаві бісики в світло-карих очах притягували погляд. Те, як невимушено він себе поводив, по його розмові та поставі можна було припустити, що він походив із заможної сім’ї.

— І хто тебе пустив до монастиря?

   Лука голосно засміявся, відкинувши назад голову.

— Ти не перша, хто мене таке запитує.

   Люда трохи знітилася.

— Вибач, я не мала таке питати.

— Ну що ти! Питай все, що хочеш.

— Ви щось приховуєте від мене?

— Ти про що?

— Прокляття.

   Усмішка вмить щезла з обличчя послушника.

— Тобі краще поговорити з Йоаном.

— Та він не дивиться на мене! Часом мені здається, що він мене ненавидить!

   Лука стиснув зуби.

— Є інший бік прокляття, про який ти не знаєш, — він підійшов до дівчини і взяв за руки. — Того дня, коли все сталося, я був там. Я бачив Дем’яна. Я чув ті слова. Думаю, його найбільшим бажанням було бачити страждання Йоана.

— До чого тут Йоан?

— Саме його Дем’ян звинуватив у смерті дочки.

   Люда похитнулася, але Лука встиг її підхопити і допоміг сісти на постіль.

— То він вбив людину?! Це і є той страшний гріх, через який ви всі страждаєте?

— Не смій так думати! Вона сама вкоротила собі віку, — таким суворим голос послушника ще не був. — Я не знаю подробиць, проте вірю, що Йоан ні в чому не винен. І не дозволю комусь звинувачувати його. Яким би не був його гріх, за стільки часу він вже давно його відмолив. Та й молитви восьми обраних не могли залишитися непочутими.

— То це за його душу треба молитися? Його треба простити?