Розділ 5

Наступного вечора Йоана не було на вечірні, як і багатьох інших братів. Люда відчула розчарування, та була рада, що побачила Федора. Він мав розгублений вигляд і дівчина прийняла це на свій рахунок: вчора вона погано повелася з ним. На молитві залишилися тільки монах Антоній, іноки Ілля та Фома, Федір і отець Митрофан. Останній поцікавився, чи Люда себе добре почуває, і потурбувався про вечерю для неї, а тоді спішно залишив її на Федора.

— Ти досі ображаєшся на мене?

   Вони сиділи на сходах біля вівтаря. Хлопець перебирав пальцями вервицю.

— Ні, що ви! То гріх.

   Федір на мить задумався.

— Ви збирали вчора зілля з Йоаном? Потрібно заготовити якомога більше на зиму. Ліків мало не буває.

— Ви хворієте? — спитала Люда і одразу ж відчула, що бовкнула щось не те.

— Перебуваючи у цьому світі, ми знову стаємо людьми. Ну, майже… Тіло потребує їжі та відпочинку. Відчуває холод та спеку, хоча і значно меншою мірою, ніж колись. Я можу ввійти у полум’я, і воно не зачепить мене. Так само я не можу померти…

— О, то ви безсмертні?

   Послушник не відповів. Цей факт не видавався йому таким привабливим, як дівчині.

— Вибач, — після короткої мовчанки мовила Люда, торкнувшись рукою його плеча. — Вам, певно, це безсмертя вже сто років не потрібне… Ну, чи трохи більше.

— Нам ще толокнянки назбирати треба. Як ви не хочете, то я сам, — Федір рішуче піднявся зі сходів і рушив до крипт.

— Я з тобою! — дівчина швидко побігла слідом за ним.

***

   Розмова з Федором внесла корективи в уявлення Люди про становище, в якому перебували брати та старий священник. Безсмертя виявилось не таким вже й радісним, тим паче, якщо живеш по кілька років у кожному столітті, а решту часу перебуваєш у безмірному просторі. Ніде, але всюди. Коли твоє спасіння залежить не від тебе, а від якогось дівчиська. Які шанси в неї? Адже вона не перша, не друга і не восьма… А дев'ята. Та ще й чомусь впевнена, що ті, попередні, були кращими. То чому саме вона?

   Люда сиділа біля озера, опустивши ноги у холодну воду. Був ранок і сонце ще не з'явилося над горизонтом. Федір попрощався з нею, захопивши з собою цілий оберемок трав, які вони зібрали. Люда залишилася надворі, бо не хотіла повертатися у свою порожню обитель. Вона взяла в руки свої стоптані капці. Підошва лівого тапка просила їсти. Зараз їй стала б у пригоді пара кросівок. Окрім двох сорочок, плахти та паска у неї не було нічого. Дівчина не знала, як сказати про те, що їй потрібен тепліший одяг і нове взуття. Люді раптом стало шкода себе і очі наповнилися сльозами. Їй бракувало домашнього затишку, одягу, харчів. Їжа тепер була простою та одноманітною. Зазвичай то були каша, риба, хліб, варені яйця та сир. Інколи — м'ясо. З напоїв звичними стали відвари та трав'яні чаї. «Зараз би цукерку або шоколадку, — промайнуло в голові, — і горнятко кави. Хоча б відчути її запах». У носі залоскотало і дівчина потерла його долонею. З ким поговорити? Серйозні та похмурі монахи не удостоювали її зайвим словом. Вони, як тіні, проходили повз, залишаючи неприємний осад на душі. У такі миті Люда відчувала себе винною. Вони були значно старшими, аніж послушники та іноки. Наймолодшому з них, Антонію, було на вигляд років тридцять п’ять, а двом іншим — Кирилу та Михаїлу — під п’ятдесят. В їхніх бородах вже виднілася сивина, а чола перетинали зморшки.

   Дівчина знала, що святий отець міг би допомогти їй у вирішенні цих питань, проте обговорювати з ним свій гардероб та пристрасті у харчуванні Люда вважала не те, що недоречним, а чимось взагалі не вартим уваги. У няньки він їй не наймався, як і решта братів. Кого вона й могла потурбувати, то це Федора. Але все ж він був хлопцем, чоловіком, і дівчина інколи добряче червоніла, пояснюючи, що їй потрібно. Після однієї такої розмови, послушник приніс їй кілька метрів полотна, і коли та брала його з рук брата, то незручно було обом.

***

Закинувши необхідні речі в дорожню сумку, Богдан зачинив на ключ двері до кімнати і швидко вийшов із гуртожитка. Після вдалої здачі вступних, він вирішив залишитись у місті. Студентське життя завирувало, закрутило. З’явилися нові знайомства. Повертатися у минуле було незвично. Проте там у нього все ж були друзі. Юнак хоч і знав їх не так довго, бо перейшов у нову школу лише після закінчення десятого класу, та швидко знайшов однодумців.  

   Юрко кілька тижнів вмовляв його приїхати. Спочатку Богдан віднікувався, та врешті вирішив зазирнути на вихідних. Окрім того, бабуся знову прихворіла і він відчував докори совісті.

   Юнак щосили блокував будь-які думки про Люду. Він боявся пліток, які міг почути. Ще того вечора, коли Богдан вибіг із бабусиної хати, у місцевій бібліотеці йому вдалося знайти деяку інформацію про костел. Спершу на його місці стояла дерев’яна православна церква. Під час монголо-татарської навали вона згоріла. У 1624 році ченці ордену Кармелітів босих[1] побудували на тому місці католицький храм та монастир. Комплекс, огороджений двометровими мурованими стінами, на той час був одним з найбільших на території Галичини. Детальніша інформація щодо служителів храму та спонсорів зберігалася в архівах Львова. Тепер Богдан мав можливість взнати більше, та його зупиняв страх. Його й далі лякало те, що він міг дізнатися. Лякало те, що слова Люди могли виявитися правдою.