-

Частина 4

Коли всі повиходили, послушник повернувся до дівчини і вона знову відчула дивне тремтіння в колінах.

— Дочекаємося півночі.

— Навіщо? — Люда мимоволі злякалася.

   Йоан помітив її реакцію. Він подумав, що краще б отець доручив цю справу комусь іншому.

— Сьогоднішня ніч вдала для збирання лікарських трав.

   Дівчина трохи заспокоїлася і спробувала поводити себе вільніше.

— Де ми їх збиратимемо?

— Довкола храму.

   Чоловік вказав рукою на темні вузькі двері ліворуч від входу — вони вели до підземних крипт. Люда завагалася:

— Я туди не піду, там страшно.

   Послушник усміхнувся. Дівчина загнула три пальці на правій руці.

— Кого ти боїшся?

— Ну, примар…

   Люда запнулася. Перед нею ж якраз і стояв найсправжнісінький привид. Чи ні?..

   Каганець у руках Йоана освітлював його обличчя. Проте, як дівчина не вдивлялася в нього, ніяк не могла здогадатися, про що думає цей загадковий монах. Нуль емоцій, холодний погляд чорних очей та мармурова шкіра — його вигляд став звичним для неї.

Люда вкотре відчула незрозумілий потяг до нього. Нехай він вважає її дурепою, чи боягузкою. Чи, як Федір, впертою та зарозумілою. Байдуже, лиш би торкнутися краєчка його ряси…

— Я не віддам тебе нікому.

   Дівчина здригнулася. Якби вона не бачила, як рухалися уста Йоана, то нізащо б не повірила, що останні слова належали йому. Послушник легко відчинив двері і простягнув їй руку.

— Тут темно. Тримайся, аби не впасти.

   Люда витерла спітнілу долоню об плахту і взяла його за руку. Чоловік стиснув її тонкі пальці і підніс каганець вище, щоб освітити шлях.

— Кілька сходин вниз, — попередив він і допоміг їй спуститися.

   Тільки-но вони опинилися на рівній землі, Йоан випустив її руку і дівчина відчула розчарування. Вона б воліла, аби він ніколи її не відпускав. У ніс одразу вдарив запах вологи і цвілі. Люда поморщила носа й озирнулася. Кілька коридорів розгалужувалися в різних напрямках і зникали в темряві.

— Де ми?

— У підземних криптах, місці спочинку колишніх власників цих земель та священнослужителів.

— Вони тут поховані? — дівчина інстинктивно підійшла до Йоана, шукаючи захисту. — Я весь цей час жила на кладовищі?!

— Тут майже не залишилось людських останків.

«Майже…»

   Брат рушив уперед і Люда подріботіла за ним, мало не наступаючи на поділ його довгої ряси.

— Куди ми йдемо?

— До виходу.

   Голос чоловіка луною відізвався у порожніх коридорах і дівчина щосили вчепилася за нього. Йоан напружився, та не сказав нічого.

   Люда розглядала високі цегляні стіни, вологі та потемнілі від часу. Було чутно, як капає вода. Дівчина затулила рукою носа, не в силах більше терпіти сморід затхлого повітря. Де-не-де по боках, прямо в стінах, вона бачила невеликі заглиблення. Одні були замуровані, інші зяяли чорнотою. Люда відганяла настирливі думки і намагалася ні про що не думати.

   Йоан знову вказав їй на сходи і допоміг вийти назовні через низькі малопомітні дверцята. Вони опинилися під зоряним небом із протилежного боку від головного входу. Люда полегшено видихнула.

Послушник поклав каганець на пень і глянув у небо. Дівчина мимоволі замилувалася його чітким профілем: кожна риса обличчя чоловіка здавалася їй ідеальною. Насуплені густі брови сходилися на переніссі, від чого між ними утворювалася рівна зморшка. Прямий ніс пасував до міцного, правильного підборіддя. Йоан не носив бороди чи вусів, як більшість братів. Легка щетина підкреслювала вилиці й спускалася вниз, до шиї.

— Нам треба назбирати дивосилу.

   Люда знову здригнулася: «Чому він так діє на мене?» Йоан схилився і зірвав якусь квітку. Віддалено вона нагадувала ромашку, тільки була жовтого кольору. Він простягнув її дівчині.

— Оман, дивосил, дев’ять сил. У нього багато назв. Це зілля помічне при багатьох хворобах. Спробуй назбирати.

Люда взяла квітку, намагаючись не дивитися на монаха. Вона часто бачила її, проте не знала, що ця непримітна рослина здатна лікувати. «А що я взагалі знаю?»

Вона знову глянула на Йоана. Той стояв неподалік під старою вербою. Ніч була тиха, безвітряна. Повний місяць перетворював її на вечір, освічуючи кожен камінець під ногами. Послушник не рухався. Здавалося, що він застиг. Дівчина хотіла щось спитати, завести розмову, та боялася потурбувати його. «Можливо, він молиться, — сяйнуло в її голові. — Федір щось казав про спеціальні слова, які потрібно промовляти перед тим, як збирати трави. От би їх згадати…»

   Люда провела поглядом під ногами в надії знайти бодай одну квітку, та все було марно. Врешті вона знову глянула на Йоана. Він був так близько, у кількох кроках від неї. Стояв непорушно, ледь схиливши голову. Йому личило його вбрання: чорна ряса сягала п’ят і защіпалася на ґудзики на грудях та комірі, руки були сховані у довгих рукавах.