-

Частина 2

Минуло два місяці від їхньої останньої зустрічі з Богданом. Спочатку Люда не знаходила собі місця, гадаючи, що могло статися. Вона так хотіла вірити його обіцянкам, хотіла вірити в його любов, та день за днем надія танула, звільняючи місце для байдужості.

   Дівчина швидко навчилася обходитися тим, що дала природа, проте їй бракувало шампуню та крему, білизни. Звичайного блокнота і ручки, аби записувати свої думки. Бракувало подруг, мами, жіночої підтримки, оскільки розмовляти на делікатні теми було ні з ким. Федір постійно цікавився, чи не потрібно їй чого, та вона не наважувалася прямо сказати йому. За порадами та підказками послушника, Люда навчилася збирати трави та трохи в них розбиратися.

— Зілля живе, — говорив хлопець, ніжно перебираючи травинки. — Воно лікує, якщо відаєш, що збираєш. Воно ж здатне  вбити.

— Ну, ти мені підказуй, — хмикнула Люда, — бо вип’ю чаю, а потім… — дівчина скорчила гримасу, виваливши язика й закотивши очі.

   Федір засміявся. Вони сиділи на кам’яній долівці в кімнаті-келії Люди і сортували трави.

— Хоч я не можу чаю собі зробити, бо не маю ні чайника, ні чашки.

    Послушник намагався не дивитися на дівчину.

— Ще не час.

— Чому? — Люда тріпнула головою, відкидаючи назад довге волосся. — Мені тут нудно. Я майже весь час одна.

— Пані, я не вирішую таких питань. Це залежить від панотця.

   Дівчина зітхнула. Федір з-під лоба глянув на неї. Лиш би не плакала. Він боявся жіночих сліз, не вмів втішати. Переживав, що не зуміє розрадити, а потім знову буде себе карати. Хоча фізичний біль тепер був приглушений, та тільки пройшовши через тілесні страждання, він відчував себе очищеним, вільним від гріхів. Свою таємницю послушник ніс крізь століття, ховаючи докази під цупкою довгою рясою.

   Ця обрана була зовсім інакша. Не опускала голови, коли панотець чи хто інший дорікав чи відчитував її. Проте червоніла, коли хтось з них пропонував допомогу чи приходив із побутовими питаннями. Говорила дивною мовою, часто незрозумілою для Федора. Плуталася в полах довгої сорочки. На питання хлопця, в якому ж одязі вона звикла ходити, Люда сміялася і запевняла, що краще йому не знати. Федір досить негативно відзивався щодо того, що жінки тепер носять штани. Йому зустрічалися такі, коли прокляття закинуло їх у період Другої світової війни. Проте він щосили оминав цих модниць, відверто називаючи їх грішницями, які хочуть бути схожими на чоловіків.

   Свавілля часто проявлялося в її розмові та вчинках. Обрана не заплітала волосся, у чому не раз докоряв їй хлопець. В його часі це було допустимо лише для незаміжніх дівчат, але Люда, яка жила при храмі, мала дотримуватися послуху і хоча б заплітати косу. Ходити простоволосою було гріхом, а жінка, яка ходила з непокритою головою, вважалася розпусницею. Федір розумів, що Люда не належить до подібного типу жінок. Її чистота та невинність одразу кидалася в очі. Це було видно по тому, як вона ніяковіла, коли хтось з братів намагався зав’язати з нею розмову. По тому, як поводила себе у присутності Йоана. Федір не раз спостерігав за ними під час вечірньої відправи. Зазвичай Люда стояла біля отця Митрофана, низько опустивши голову, і їй явно було не по собі. Йоан стояв позаду і майже не відводив від неї погляду. Проте його обличчя, як завжди, було холодним і непроникним. Федір мав багато причин для злості чи й навіть для ненависті до нього, проте не тримав образи. Він вважав, що Йоану тільки Бог суддя, й що той і так уже достатньо покараний.

   Ця дівчина порушувала усі можливі правила, доводячи до напівсвідомого стану набожного Федора. Проте вперше в своєму житті він на все закривав очі і лише мовчки просив Господа за неї. Перестрибуючи з одного століття в інше, послушник був невільним свідком того, як летів час, розставляючи свої пріоритети, змінюючи цінності. Йому було легко з першою обраною, Забавою. Вона не задавала зайвих питань і весь час проводила у молитві. Друга і третя теж не завдавали клопоту. З Ядвіґою, його обраною, вони майже не спілкувалися і багато часу разом не проводили. Хоч і за це він простив Йоана.