Розділ 4

Частина 1

Майже місяць Богдан не виходив з дому. Після того як побачив Люду в оточенні тих людей, не знав, як правильно вчинити. Першою думкою було бігти до дільничного, кричати, збирати людей і разом йти до костелу. Потім ця ідея здалася йому надто ризикованою. Ті бовдури могли почути наближення натовпу і щось зробити з дівчиною. Саме це стримувало юнака, принаймні він був у цьому впевнений.

   Богдан мовчав. Мовчав на допиті, коли прийшов до відділку разом з батьками (вони навіть зволили приїхати за такої оказії). Мовчав, коли поліція та рятівники прочісували гай, парки та подвір’я. Мовчав, коли пірнали з аквалангами в озеро та річку. І врешті видихнув після того, як з’явилися свідки, які нібито бачили Люду на вокзалі, коли та сідала на потяг до Львова. Що дивно, свідків було аж троє. Після цього справу закрили, дівчину визнали безвісти зниклою і містечко зажило колишнім життям.

   Хлопець сидів на кухні і задумливо помішував чай ложкою. Майже рік минув відтоді, як він переїхав з міста. Батько часто бував у відрядженнях, мама ж до ночі сиділа на роботі, тому на сімейній нараді було вирішено до закінчення школи відправити Богдана до бабусі Інни Василівни. Спочатку така перспектива не втішила юнака, але слова мами про те, що бабуся старенька і їй потрібна допомога, врешті його переконали. Школа давно у минулому, проте звичка проводити вихідні у бабусі залишилася. 

   Інна Василівна, колишній лікар-педіатр, дуже любила єдиного внука. Відкривши на пенсії у собі талант до кулінарії, вона з радістю випробовувала на ньому свої шедеври. Ось і зараз бабуся поклала перед Богданом гору налисників з яблучним повидлом та корицею, очікуючи похвали. Проте хлопець не помічав нічого, повністю занурившись в думки.

— Ну, що з тобою?

   Той ледь здригнувся і глянув на бабусю:

— Ти щось казала?

— Закохався чи що? Дивись, я тобі налисничків насмажила, як ти любиш.

— До котрої працює бібліотека?

— Та до шостої, здається.

   Не встигла Інна Василівна здивуватися, як Богдан кулею вилетів з хати.

***

   Біля підніжжя гори, на якій стояв костел, від сторонніх поглядів за вербами та кущами ховалося озеро. Місцеві мешканці обходили його десятими дорогами, як і сам храм. Воно вважалося нечистим. Проте Люді тут подобалося. Вона любила в ньому купатися чи просто сидіти на березі під вербою.

   Богдан більше не приходив. Дівчина доводила себе до відчаю роздумами про те, що могло трапитися з ним. Невже він щось побачив і це його злякало? Та ні, її Бодя не з лякливих.

   До вечора думки про нього не покидали голови, поки Федір не покликав на вечірню.

   Дівчина знову стояла біля отця, час-від-часу ловлячи на собі погляд Йоана. Зазвичай похмурий та колючий, він пропалював до кісток. Люда намагалася зосередитися на молитві, та спина аж боліла від напруження. Його слова про те, що він нічого від неї не чекає, міцно вкарбувалися в пам'яті. Вона щосили прагнула зрозуміти, знайти виправдання його словам. Переконувала себе, що так говорити його змушує становище, в якому опинився він і решта братів. Дуже просто зневіритися за стільки часу.

Та все ж він не вірив у неї. Через це всередині дівочого серця закипала злість. Люда хотіла доказати Йоану, що не марно їсть їхній хліб. Проте щоразу, коли до голови підкрадалися думки про похмурого брата, або при кожній їхній зустрічі дівчину ніби пробивало струмом. Здоровий глузд покидав її, вона забувала всі слова та белькотіла щось нерозбірливе. Пояснити цього не могла навіть самій собі.

***

   З часом Люда почала звикати до нового життя в костелі. Щовечора у головному залі храму проводилася вечірня. Федір заходив по неї і вони разом спускалися на молитву. Іноді його заміняв Лука. Кілька разів він приходив з Йоаном, проте останній намагався триматися осторонь. Дівчина думала, що огидна йому, інакше чому він б так старанно уникав її?

   Люда нарешті запам’ятала імена всіх послушників і монахів, та вона досі не бачила загадкового дев’ятого брата, про якого казав отець Митрофан. «Мабуть, йому соромно через те, що він не зміг пройти свого випробування», — думала дівчина. Зазвичай вона  зустрічала їх тільки на вечірні, окрім випадків, коли хтось з них приносив обід. Решту часу вона проводила наодинці. Люда пам’ятала настанову старого священника про те, що саме молитва може стати спасінням для них. Дівчина ретельно повторювала слово в слово кожну молитву, яку знала, проте її не покидало відчуття, що цього недостатньо.

    Обрана досі почувала себе в не своїй тарілці, зіштовхнувшись з кимось з братів у дверях. З послушниками було простіше домовитись, ніж з монахами. Точніше, з останніми знайти компроміс було практично неможливо. Брат Кирило, суворий та мовчазний монах, не допускав ні найменшого непослуху з боку інших. Здавалося, його боялися всі, окрім отця Митрофана та ще одного монаха Михаїла. Вони вважалися старшими у монастирі і слідкували за порядком.

   Найлегше було з Федором, зовсім юним хлопцем. Пройшовши крізь віки, він не втратив віри, не перестав сподіватися, що одного дня все ж стане вільним. Дитяча наївність та широка щира усмішка вабили до себе. Лука їй теж подобався. Він не задирав носа і постійно намагався розвеселити Люду. В його голосі часто відчувалася іронія, та дівчина була певна, що то не зі зла. Брат завжди зустрічав її усмішкою і взагалі був значно привітнішим, аніж Йоан, обличчя якого постійно ховалося за маскою смутку.