-

Частина 3

Тиша та спокій літнього вечора відкинули далеко нещодавні переживання та негаразди. Думки ліниво снували в голові, не затримуючись надовго. Дівчина потрохи провалювалася в сон, поки не почула, як хтось увійшов до кімнати.

Люда різко зірвалася з постелі.

— Хто тут?

   Перед нею стояла темна постать, тримаючи свічку у руці.

— Доброї ночі!

   Низький глибокий голос змусив Люду здригнутися. Вона забилася в  дальній кут ліжка, впізнавши Йоана.

— Я приніс свічу, аби тобі не було страшно вночі… одній, — він поставив свічку на стіл і повернувся до дівчини.

   Тепер Люда могла добре його роздивитися. Високий, стрункий монах здавався ще вищим через довгу рясу. Горда постава і трохи зверхній, як їй здалося, погляд. Чорне волосся обрамляло бліде обличчя і хвилею лягало на плечі. Дівчині здалося, мов усередині неї все обростає кригою, хоч обличчя аж пашіло від жару. Вона знайшла у собі сили глянути йому в очі, проте одразу не витримала й опустила погляд нижче, на його підборіддя з легкою щетиною. Люда ледь подавила у собі раптове нестримне бажання торкнутися його.

— Не треба було так перейматися. Я могла обійтися й без неї. І мені зовсім не страшно, — буркнула натомість.

—  Забрати назад?

   Дівчина повела плечима, намагаючись здаватися байдужою.

—  Як хочете.

— Ліпше залишу. Можна присісти? — Йоан злегка кивнув на постіль.

   Люда забилася ще далі. Не треба, підказував розум, та шалений стукіт серця заглушив його.

— Сідайте…

   Послушник сів на край ліжка. Дівчина всім виглядом намагалася вдавати байдужість, проте переляк у її очах і те, з якою силою вона стиснула покривало, підтягнувши його під саме підборіддя, видавали її.

— Ти вже звиклася?

— Не встигла ще.

   Що за дурне питання? Вона не привикне й за рік! А особливо до цього похмурого монаха, який у своєму чорному одязі схожий на дідька!

— Нічого, — самовпевнено сказав він. — Всі звикли і ти не виняток.

   Люда насупилася. Вона відчула, як злість поступово затьмарює її розум.

— Ви не можете так казати, бо зовсім мене не знаєте.

   Монах звів брови і дівчині знову здалося, що в його очах промайнула зневага.

— Я бачив багато таких, як ти. Можеш спробувати зробити добрий вчинок і скинути прокляття, хоч я вже не сподіваюсь. Надто багато часу минуло, надія вичерпалась.

— Це не вам вирішувати. Принаймні я допоможу тому, для кого була вибрана, — різко кинула Люда.

— Але ж ти вибрана для мене.

   Страх паралізував тіло дівчини. «Ти знову брешеш! — хотіла крикнути вона. —  Я не хочу бути твоєю обраною! Тільки не ти!»

— Відбудеш тут рік і повернешся додому, — продовжив Йоан, не дивлячись на неї. — Я тебе не зачеплю, не бійся. Не маю такого бажання. Я надто довго йшов до свого покликання і порушувати обітниць заради… жінки не маю наміру.

   Люда спробувала вдихнути, але їй забракло повітря. Його витіснив холод, яким віяло від цього чоловіка.

— Я тебе ненавиджу! — несподівано випалила вона і сама злякалася сказаного, широко розплющивши очі.

— Справді? — байдуже запитав той. — Але ми майже не знайомі. Перше враження не завжди правдиве. Можливо я не такий лихий як тобі здалось.

   «Та який лихий! Ти янгол», — Люда подумки простягнула до нього руки. Раптом від її злості не залишилось і сліду. Дівчина була готова пробачити йому всі образливі слова та пихатий погляд. Та наступної миті вона оговталась і почала докоряти самій собі. Їй не подобалося, що цей монах викликає в неї такі суперечливі почуття: «Що за біполярка, Литовченко? Нащо тобі цей піп?»

— Вибачте, я не хотіла, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Бог простить, — відказав Йоан.

   Люда не знала, куди себе подіти. Він зайняв стільки її ліжка! Чому позаду неї немає ще одних таємних дверей? Вона б з радістю в них розчинилася. Проте як дівчина не притискалася до холодної стіни, та не зникала. Запала коротка мовчанка. Люда обережно зиркнула на послушника: «Як на діда, якому дев’ятсот з гаком років, він непогано зберігся». Що їх чекає? Вона була певна, що є обраною Федора. Проте тепер все змінилося. Та Йоан щойно дав зрозуміти, що вона його цікавить не більше, аніж метелик, який літає довкола свічки. Невже й на неї чекає подібна доля — згоріти в його полум’ї? Вона глянула на його ніби витесане з мармуру бліде обличчя й відчула легке запаморочення. Чому він так діє на неї? Одного разу Люда вже відчувала подібне, коли знайомий пообіцяв навчити її курити. Але тоді після двох затяжок хотілося блювати, хоча в голові паморочилося так само. Та ні, це щось інше.

   У голові Йоана думки теж вирували із шаленою хаотичністю. Не такою мала бути їхня перша розмова. Його стратегія, яка спочатку здавалася правильною, виявилася цілком провальною. Ще нікому не вдавалося так швидко заслужити ненависть іншої людини, як йому. Ця дівка стала тріщиною у його скелі.