-

Частина 2

Голос дівчини відбивався від стін, зливаючись з гучними чоловічими басами й тенорами. Люда стояла попереду біля отця Митрофана. Вона постійно відчувала на собі погляди. На неї дивилися всі, та з-поміж них виділявся лише один. Дівчина так чітко відчувала це, що їй ледь вистачало терпіння, аби не повернутися і не огризнутися: «Чого витріщився?»

   Священник нічого не сказав про те, що сталося між нею та Богданом. Може не бачив, а може не хотів. Він дав їй молитовник і запропонував взяти активну участь у вечірні. Розуміючи слово через п’ять, Люда намагалася підтримувати молитву. Її тонкий, високий голос луною відзивався у порожньому храмі. Світлий промінь у глибині вікового мороку. Давно втрачена надія, яка ледь жевріла на дні відчаю змучених душ.

   Після вечірні до неї підійшов Федір.

— У мене нема слів! — захоплено вигукнув брат. — Такий голос!

—  Дякую, я старалася.

   Люда кивнула, стримуючи несподіване хвилювання. Що з нею? Чому всередині все ніби зав’язалося у вузол? Вона щосили намагалася зосередитися на розмові з Федором, та очима шукала його. Проте Йоана ніде не було видно.

— Молодець, — отець Митрофан був явно задоволений, — твій голос вартий похвали.

— Дякую, — відповіла Люда, й тієї ж миті в її животі жалібно забурчало.

— Я зовсім забув. Час вечеряти, — забідкався отець і глянув на Федора.

— Га? О, так! — схаменувся послушник і швидко вийшов.

— Він такий смішний, — засміялася дівчина. — Куди він побіг? Де ділися інші?

   Аж тепер Люда збагнула, що у храмі спорожніло, і запитально подивилася на старого чоловіка.

— У них повно справ. Ти ще багато не знаєш, Людмило. Кожне сторіччя ми проходимо через одне й те ж саме: повертаємося і… просто живемо. Якщо то можна назвати життям. Намагаємося чинити добрі справи. Під нашою опікою знаходяться діти-сирітки, старі і ті бідолахи, яким не так пощастило, як іншим. Чорнорясники займаються написанням літописів, переписуванням книг. А ще ми маємо рецепт найкращої медовухи. То ще дід мого діда дізнався його в одного досить шанованого єпископа з Іскоростеня. Де ж той Федір? — отець Митрофан співчутливо слухав монолог голодного шлунку дівчини. — Про що я казав?

— Про медовуху, — підказала Люда.

— Так, авжеж … Ну, що ще сказати, так воно і є.

— А як ви туди потрапляєте? Мені туди можна?

   Отець всміхнувся.

— Можна, та не нині.

   Не встиг він договорити, як до храму вбіг захеканий Федір.

— Пані Людмило, прошу вас до вечері!

— Бідненький… віддихайся спочатку. Нащо було так поспішати?

   Обличчя хлопця осяяла усмішка:

—  Пані, ви такі добрі до мене.

—  Яка ж я пані? Я просто Люда.

— Доброї ночі, дитино! Мушу вас залишити.

   Отець підійшов до тих самих дверей, з яких вибіг послушник, і зник за ними.

— Що там? — кивнула в бік дверей дівчина. — Ви там живете?

— Не зовсім, але все одно вам туди ще рано.

   Люда розчаровано цмокнула язиком. Двері знаходились по лівому боці від стіни, за якою був таємний прохід до її келії.

— Але ж там просто ще один вихід з костелу.

— Для звичайної людини  з вашого часу — так. Та не для нас.

   Дівчина зітхнула і глянула на брата. Вона його обрана? Цей хлопець чудовий. Вона не стане проблемою для нього і робитиме все залежне, щоб він вдало пройшов своє останнє випробування.

— Вечеря чекає у вашій кімнаті, — нагадав Федір. — Вас провести?

— Ні, я сама. І перестань звертатися до мене на «ви», гаразд? — з усмішкою кинула йому Люда, підіймаючись сходами.

— Гаразд, — слухняно відповів той.