Розділ 3

Частина 1

День народження. Подруги, подарунки, кольорові кульки. Мама спекла святковий торт. Люда кружляла перед дзеркалом у новій зеленій сукні, яка так пасувала до її очей! «Справжня лісова мавка», — Олена ніжно обійняла доньку і поцілувала у чоло. Вона простягнула Люді невеличкий пакунок у яскравій обгортці. Телефон! Як давно дівчина мріяла про нього! Вона кинулася до шухляди, де на папірці зберігала записаний фломастером номер Богдана. У слухавці почулися довгі гудки.

— Богданчику? Бодю! Я тебе не чую!

   Люда різко прокинулася. Серце шалено калатало, у вухах дзвеніло. Вона зірвалася з ліжка й озирнулася: то був сон! Розпач хвилею накотився на неї і з грудей вирвалися ридання.

Дівчина за кілька секунд збігла вниз, не зважаючи на круті сходи. Вона кинулася до провалля посеред зали. Най там що, а той тунель виведе її назовні! Проте минав час, а Люда продовжувала нерухомо дивитися на зяючу дірку в підлозі. Плечі досі здригалися від ридань, та сліз вже не було. Постоявши ще хвилину, вона мовчки повернула назад.

   Дівчина підійшла до дзеркала. Відображення їй не сподобалось. Люда завжди вважала своє обличчя надто круглим, хоч насправді його лінії були чіткими, вилиці й підборіддя — правильно окресленими. Юнацькі риси поволі зникали, а разом з ними — ненависні їй щічки.

   Волосся зовсім розтріпалося і дівчина марно намагалася пригладити його руками. Взувши тапки й підперезавшись плахтою, Люда сумно обвела поглядом сірі стіни. Не таким вона уявляла свій день народження.

Враз дівчина помітила щось на столі. У мисці, накритій полотном, лежали  риба та біла паляниця, а у глиняному глечику — узвар. Люда забула, коли їла востаннє. У животі жалібно забурчало. Тут хтось був, поки вона спала. Приніс сніданок, та не потривожив її сну.

   Поснідавши, дівчина знову зійшла вниз. Чи можливо звикнути до цього місця? Тиша, півтемрява й холодні стіни — ні, це їй не під силу. Люда враз порівняла себе з мізерною пилинкою серед вікової величі Всесвіту. Дивне збудження хвилями накочувалося на неї. Хотілося то плакати, то сміятися. Та пригадалися мамині слова, мовляв, у церкві поводитися треба тихо — Бог все бачить. Люда озирнулася, їй вкотре здалося, що вона не одна. Дівчина знову побачила янголів під куполом. Сумнівів не залишилося: вони їй не привиділися тоді. Їхні очі, чіткі та виразні, манили й водночас відштовхували. Люді вкотре здалося, що вони спостерігають за нею. 

   Раптом дівчина почула шум у тунелі. За кілька секунд перед нею з’явився Богдан. Він обтрусився від тисячолітнього пилу, чхнув і випрямився.

— Що ти тут робиш? Я ж сказала тобі не приходити!

— Пробач, — хлопець підійшов ближче. — Хочеш, я стану на коліна? — Богдан благально подивився на Люду.

— Мені набридло пробачати, — дівчина склала руки на грудях.

— Ти не можеш так зробити зі мною. Я люблю тебе!

   Люда ошелешено глянула на юнака, та не встигла вимовити й слова, як він затиснув її в обіймах. Кілька хвилин вони так і стояли, забувши про все на світі. Дівчина не знала, що думати. Вчора вона була ладна його відпустити, аж тут він признався в коханні.

— Я не можу без тебе. Сам не знаю, що на мене найшло, — Богдан ще міцніше стиснув її. — Я люблю тебе. Полюбив одразу, як побачив…

— Хіба то любов? — спитала Люда, проте її голос вже не був таким категоричним.

— Рік я не сплю нормально ночами, відколи приїхав сюди, бо ти не даєш мені заснути. А останнім часом й поготів.

— Ти мені не віриш. Хіба існують стосунки без довіри?

— То доведи мені і я з радістю повірю, — Богдан замовк, очікуючи відповіді.

— Я не знаю, чи вони дозволять мені це.

— Але ж тут зараз нікого немає, то чому б тобі не втекти?

—  Це не люди… Тобто, не зовсім люди.

   Люда сіла на сходину, де колись стояв вівтар.

— Це духи.

   Богдан хмикнув.

— Я кажу правду, не смійся!

   Юнак подумав, що дівчина не в собі, але вирішив поки не задавати питань. Він сів поруч. «Боже, як пахне її волосся…», — відчув тупий біль десь внизу живота.

— На них накладено прокляття, — продовжила Люда. — Їм потрібна обрана, яка молитиметься за їхні душі.

 — Чому ти просто не підеш звідси? — хлопець не вслухався у її слова.

   Люда витерла очі і підвелася.

— Я не хочу іти. Це тяжко пояснити… Може пізніше.

— Звичайно, — Богдан усміхнувся.

   Насправді він не вірив жодному її слову. Все здавалося надто нереальним. «Та чи хтось інший повірив би? — питав себе хлопець. — Нормальний — ніхто». А Богдан вважав себе нормальним. Зараз головне не перечити їй, а потім за першої нагоди забрати звідси. За власною волею чи силоміць — неважливо.

   Якусь мить вони стояли мовчки, а потім Люда взяла юнака за руку. Той миттєво зреагував і рвучко затиснув дівчину в обіймах. Його напружені губи віднайшли її вуста. Богдан схопив однією рукою руки дівчини і притиснув до стіни за її головою, а другою — міцно обійняв за талію. Люда  не очікувала такого напору. Хлопець відкинув назад її пишне волосся і від його гарячого подиху по її спині пройшов мороз.