-

Частина 5

Ніч видалась довгою. Дівчина спала неспокійно, постійно прокидаючись і прислухаючись до звуків. Їй постійно здавалося, що вона не одна. Врешті втомившись від цього, Люда вийшла на балкон. Туман оповив усе довкола і був такий густий, що не було видно найближчих дерев біля костелу. Раптом внизу почувся шурхіт.

— Богданчику?

   Дівчина кинулась до виходу. Через кілька секунд вона стояла перед хлопцем — схвильована, з розкуйовдженим волоссям та рум’яними щоками. Богдан міцно її обійняв.

— Як ти? Я так переживав, — юнак і справді мав не найкращий вигляд: блідий, з темними колами попід очима. — Вибач, що не прийшов вчора.

— Все гаразд, — відповіла Люда, насправді думаючи зовсім інакше: «Якби ти прийшов, мене б сьогодні тут не було».

— Яка ж ти гарна! То де ти взяла цей одяг?

   Богдан із неприхованим захопленням розглядав її з ніг до голови. Дівчина розгубилася. Вона не очікувала подібних питань саме зараз.

— Мені дали…

— Тут знову хтось був? — хлопець схопив її за плечі. — Що то за люди?

— Вони такі нісенітниці говорили. Бодю, мені страшно!

   З рота юнака зірвалася лайка. Здавалось, тієї миті він міг прибити кожного, хто трапився б на його шляху. Богдан і сам у це вірив. Підлітковий максималізм буквально роздирав його зсередини.

— Ти більше тут не залишишся, — він схопив Люду за руку і повів до виходу.

   Дівчина покірно подріботіла за ним, проте через кілька секунд різко зупинилася.

— Я не йду.

— Чому?

— Не можу.

   Богдан нервово реготнув.

— Слухай, я тебе не розумію. Ти кажеш, що боїшся тих людей, але піти не можеш. Чи не хочеш? Може тобі подобається вдавати жертву?

— А якщо вони казали правду?

— То що вони сказали?  

— На них накладено прокляття. Я можу його зняти…

— Боже, ти чуєш себе? — Богдан дивився на Люду,  як на божевільну. — Яке прокляття? В якому столітті ти живеш?

   Реакція юнака повинна була привести її до тями, натомість дівчина опустила плечі й відчула, що ще трохи — і вона розридається. Богдан тим часом ніби не помічав її пригніченості.

— Ти повинна піти зі мною. Інакше я повідомлю твою маму і…

— Ні! — враз погляд Люди змінився і вона, мов дика кішка, підскочила до хлопця. — Не йди до мами! Їй і так важко.

— Ти своїми вчинками робиш їй ще гірше. Повернися додому, Людо, не будь дурною!

   Згадавши Олену, Богдан майже переконав дівчину повернутися. Вона вже була готова піти з ним, та юнак не на жарт розійшовся:

— Я думав, що ми разом. То ти ладна піти за мною на край світу, то враз передумуєш, — слова злітали з його уст перш, ніж він встигав подумати. — Не знаю, що ти собі вигадала, ким себе уявила, але це лише твоя фантазія, розумієш?! — Богдан зірвався на крик. — Не вдавай ідіотку!

   Люда мовчки спостерігала за ним. Його слова скинули полуду з її очей.  

— Розумію, що сильно помилилась, довірившись тобі. Нікуди я з тобою не піду! — вона розвернулася й рішуче попрямувала геть.

— Зупинись, Людо! — Богдан кинувся за нею, — я не хотів! То просто нерви!

— Запхай свої нерви сам знаєш куди! І ти помиляєшся: не збиралась я іти за тобою на край світу. Прощавай!

   Богдан спробував спинити її, та дівчина встигла проскочити у відкритий прохід і повернути розп’яття.

    Хлопець довго стояв внизу під костелом, благаючи пробачити йому, та Люда непорушно сиділа на ліжку, підібгавши ноги під себе. Сльози образи та відчаю градом котилися по її обличчю. Враз стало тихо. Богдан пішов.

   Він повернеться завтра. Лиш би вона ще була… жива. Юнак різко спинився посеред дороги і вкотре почав докоряти собі, що залишив Люду там. «Але ж дідько! Вона сама відмовилася йти зі мною!» Богдан оглянувся назад: темні шпилі костелу височіли над верхівками дерев. «Побуде там ще одну ніч і завтра сама проситиметься забрати її додому».