-

Частина 4

Люда нерішуче зупинилася за широкою колоною. Монахи співали, стоячи до неї і отця Митрофана спинами.

— Як їх багато, — не стрималась вона.

— Вісім рясофорних послушників, два іноки[1] та три мантійні ченці[2].

   «А дев’ятий послушник? Чому його тут немає? Мабуть то і є той, через якого все сталося», — пронеслося в голові дівчини.

   Можливо, вона мала б злякатися, опинившись серед такої кількості незнайомих людей. Всі як один у чорних довгих рясах, вони не рухалися, покірно схиливши голови й поринувши у молитву. Холодні статуї, безпристрасні спостерігачі. Проте Люда не відчувала страху, то було радше сильне хвилювання, яке буває перед виходом на сцену.

Спершу дівчина не насмілювалася вийти з-за колони, та врешті цікавість взяла гору і Люда зробила крок убік. Усе здавалося інакшим, аніж вона бачила кілька днів тому, коли приходила сюди з мамою. Проте насправді нічого не змінилося: все ті ж сірі, подекуди обдерті стіни, холодна кам’яна долівка та протяг крізь шпарини у дверях, розбиті вікна і провалля прямо під ногами. Кілька свічників на стінах робили це місце більш живим й не таким похмурим. Люда глянула вверх і здивувалася — там, де недавно вона бачила намальованих янголів, було порожньо. Та може то була гра тіней і через напівтемряву їх не було видно.

   Голоси глухо відлунювали у пустому храмі, відбивалися від холодних стін, наповнюючи їх життям. Спів підносив все вище й вище, проникаючи глибоко в серце, обвиваючись довкола та вириваючи з грудей. Дивне тепло хвилями розтікалося по жилах, сковуючи тіло. Та враз хор затихнув — і Люда стрепенулася, немов вийшла з гіпнозу. Вечірня закінчилася.

   Дівчина оглянулась, проте отця Митрофана біля неї не було. Вона зрозуміла, що її помітили. Брати дивилися на неї і перешіптувалися.

— Обрана… се обрана…

— Де?

— Та он стоїть…

   Врешті всі погляди були звернені до неї. Люда не на жарт перелякалася і зробила крок назад.  Їй як ніколи захотілося провалитися крізь землю.

— Боїться бідна…

— Я б сам боявся, якби був на її місці.

— Людмило, познайомся з моїми помічниками. Підступи ближче, — почувся голос священника.

   Дівчина невпевнено подивилась на отця і, зустрівшись з його підбадьорюючим поглядом, пішла. Монахи розступалися, звільняючи шлях. Вона чітко відчувала, як їхні погляди пронизують її. За кілька секунд Люда встигла подумати про те, чи має нормальний вигляд у цьому вбранні. Про те, що не розчісувалася другий день. Не чистила зуби. Їй так згодилася б зараз зубна щітка! І свіжа білизна… І що вона йде в домашніх капцях у клітинку. А чи не сильно новий одяг обтягнув її зад? Хоча вони ж монахи, яке їм діло?

  Глибокий видих — і дівчина повернулася обличчям до братів. Всі погляди були спрямовані на неї, проте хтось дивився не менш перелякано, а інші — з радістю та надією. Всім було цікаво, якою буде ця дев’ята обрана?

   Священник почав знайомити Люду з кожним з них. Найближче до неї стояв зовсім юний хлопець, кучерявий, з великими добрими очима.

— Це брат Феодор, — сказав отець Митрофан, вказуючи на послушника. — Федоре, негоже так роззявлятися.

   Той почервонів і закрив рота.

— Дуже приємно, — тихо мовила Люда.

— Навзаєм, — швидко відповів юнак і ще більше зашарівся.

— Лука, — продовжив священник.

   Красивий стрункий послушник підморгнув Люді і вона мимоволі подумала, що він забув у монастирі з такою зовнішністю. Веселі бісики так і стрибали в його очах.

— Вітаю, панночко! — привітно мовив він, ледь вклонившись.

   Люда ледь кивнула. 

— Пилип.

   Білявий, з небесно-блакитними очима брат дивився ніби крізь неї. В його погляді дівчина вловила невимовний сум. Здавалося, послушник настільки заглибився у власні думки, що не помічав нікого довкола себе. 

— Михаїл… Яків… Петро… — Люда знала, що всіх імен їй годі запам’ятати, проте чемно усміхалась, коли отець знайомив її то з одним, то з іншим монахом.

— Йоан.

   Люда завмерла, почувши це ім’я. Вона швидко глянула на того, кому воно належало. Це він, той, хто обіцяв вчора захистити її! Дівчина стояла, хитаючись, і дивилася на нього, в його чорні очі. Він збрехав… Він знав від початку, хто вона. Цей чорний монах, схожий на самого диявола, познущався з неї, прикинувшись її другом. «Брехун!», — пронеслося у голові Люди.

[1] Інок – другий ступінь чернецтва після постригу та прийняття нового імені.

[2] Мантійне чернецтво – мала схима або наступний ступінь, коли інок повністю відмежовується від мирського світу і стає монахом.