Розділ 2

Частина 1

Прокинулась від голосного співу півня. Очі розплющувати боялася. «То був сон? Що я побачу зараз перед собою? Усміхнене обличчя мами чи… голі стіни костелу?»

Розплющила. У животі ніби хто возом проїхався. Не приснилося.

Невелика півтемна кімната під самим дахом старого храму освічувалася вузькою смугою світла, яке потрапляло сюди крізь крихітну лоджію ліворуч. Тут давно нікого не було. Стіни костелу були високі й неприступні, а ключі від дверей належали сторожеві, який жив у кінці вулиці, й передавалися від батька до сина багато десятиліть. Дотепер людям не було діла до католицького кляштору, хіба — цікавим дітлахам, шукачам пригод та заїжджим. Лише через стільки часу поляки, які приїхали відвідати могили родичів, згадали про нього і захотіли відреставрувати. Місцеві не вірили, що якийсь дурень вкладе стільки сил у руйновище, тож історична пам`ятка поволі «вмирала». Місцеві хлопчаки давно перевірили всі кути й підземні ходи, а ті, що були повністю зруйновані, навіки зберегли свою історію і не боялися бути потривоженими. Та досі ніхто не наважувався піднятися на верхній поверх, знаючи, що сходи будь-якої миті могли обвалитися. Не знали вони й про інші двері, які були надійно приховані за однією з колон всередині храму.

   Кімната була обставлена досить скромно: дерев’яне ліжко, низький стіл біля нього й дзеркало на повний зріст у різьбленій оправі навпроти. На столі лежав акуратно складений одяг: тонка лляна сорочка, вишитий пояс та плахта.

Вбрання не здивувало Люду. Олена все життя пропрацювала у місцевій бібліотеці і часто брала дочку з собою на різні виставки. Кожну бібліотеку і музей у радіусі ста кілометрів дівчина знала, як свої п’ять пальців. Стародавній одяг та прикраси не були чимось незвичним для неї, проте все це знаходилося за склом, а Люді завжди хотілося приміряти ті речі, відчути їх на дотик.

   Дівчина намагалася пригадати вчорашні події. Згадала, як стояла на порозі свого дому, а потім опинилася біля костелу. Пам’ятала старого чоловіка і молодого хлопця, його чорні очі. Він обіцяв захистити її. Терпкий смак напою, а далі — лише темрява…

Люда підійшла до сходів. Там було ще темніше, ніж у кімнаті. Спускатися вниз було вкрай небезпечно й нерозважливо, та іншого виходу вона не бачила. Дівчина вже хотіла зробити крок уперед, як раптом почула голоси, які лунали знадвору. Вона підійшла до лоджії і обережно глянула вниз. То були її однокласники у супроводі класної керівнички. Мабуть, прийшли на екскурсію. Юлі серед них не було.

— Кажуть, тут є привиди! — сказала одна з дівчат.

— Авжеж, один зараз дивиться на тебе! — насмішкувато відповів їй кирпатий високий хлопець.

— Де? — злякано охнула та.

— Отам, на балконі! — зареготав кирпатий.

   Люда різко відсахнулась назад, побачивши Богдана. Вона притулилася до стіни, перелякано округливши очі. Серце шалено гупало в грудях і дівчина сама собі не могла пояснити своїх відчуттів.

Поки вчителька розповідала історію костелу дівчатам, хлопці, вважаючи розповідь нудною, порозходились у пошуках чогось цікавішого. Довкола костелу ще зберіглося кілька незавалених тунелів, частина з яких вела до двох нині повністю зруйнованих за́мків, а решта — у ліси та під Ка́сову гору[1], де за легендою заховав свої скарби галицький боярин.

— Юрко, сюди! Тут можна пролізти, — Богдан, насупивши брови, уважно розглядав тунель, який вів до головного залу храму.

— Щось знайшов? — підбіг до нього Юрко. — Думаєш, що не завалений?

— Не знаю, — Богдан озирнувся, — де Іванівна?

— Триндить щось. Та забий на неї!

   Богдан поліз перший. У напівзасипаному тунелі було темно і дуже вузько, проте хлопцю все ж вдалося пробратися всередину.

— Бляха, Бодько! — зашипів Юрко десь позаду. — Ти мене своєю кросівкою по носі гепнув!

— Вибач, я не хотів!

   Врешті хлопці вибралися з тунелю.

— Нефігово так, — видихнув Юрко, потираючи червоного носа. — Нашому костелу вже…

— Біля тисячі років, — договорив за нього Богдан. — Я давно цікавлюсь його історією, але побачити у реалі — це зовсім інше.

   Хлопець ледь стримував збудження, яке зародилося десь глибоко в грудях, перехоплювало подих. Він провів тремтячою рукою по стіні, на якій виднілися залишки фрески.

— Прислухайся: стіни говорять.

— Ще скажи, що розумієш їх, — із сарказмом відповів Юрко. — Тоді я скажу, що ти здурів. Давай роздивимося тут усе, то може знайдемо щось цікаве. Якось я знайшов ножа. Круто, правда?

   Богдан не відповів, продовжуючи замислено розглядати ледь помітні зображення.

— Ти нічого не відчуваєш?

—  Про що ти?

— Дух минулого живе тут.

— Не кажи так, бо мені лячно, — Юрко оглянувся. — Ти так говориш, що в мене мурахи по шкірі бігають. То у вас у місті всі такі пришелепуваті?

—  А там що? — Богдан глянув на темний кут праворуч від входу.

— Сходи на хори, — Юрко вказав на майданчик над дверима. — Він виходить на балкон, ти його бачив. А над ним — ще одна лоджія. Там є кімната, проте ніхто не може туди дістатися, бо вище сходи повністю зруйновані. Ходімо назад, нема тут нічого, окрім пилюки.