Розділ 1

Світлоока дівчина стояла на порозі храму, не наважуючись зробити крок уперед. Вона сперлася до одвірка і мовчки спостерігала за людьми, якими поволі наповнювався костел. Вони займали місця на лавах, перешіптувались, хтось молився. Проте для всіх то була велика подія: старий польський кляштор знову відкрили після сотні років забуття.

***

   Храм стояв на високому пагорбі, який, подейкували, був штучним. Люди руками наносили сюди землі. Збоку був розташований монастир. Спочатку то був православний храм, та після приходу Речі Посполитої на ці землі його перетворили на католицький костел, який простояв не одне століття. Востаннє тут правилося у 1914 році перед початком Першої світової війни. Вона завдала нищівного удару по храму та монастирю, знищивши останній вщент. Уцілілі монахи-кармеліти змушені були тікати до Польщі, прихопивши з собою найбільші цінності. За часів Радянського Союзу головна зала святині слугувала свинарником, зерносховищем та пунктом прийому склотари.

***

   Дівчина обвела поглядом вікна з мозаїкою, які досі міцно трималися у товстих нішах під стелею. По обидва боки від них на вицвілих фресках ще виднілися зображення святих та янголів. Сірі обдерті стіни і завалені крипти ховали у собі вікові таємниці разом із прахом служителів храму, королів і їхніх вірних воїнів.

   Її погляд впав на фрагмент посередині куполу, де колись висіло панікадило[1]. Дивні янголи у кольорових платтях, із білосніжними крилами за спиною… Через напівстерте зображення здавалося, що в одного з них бракує крила. Проте їхні очі були такими виразними, ніби лише вчора їх торкався пензель художника. Здавалося, вони дивилися прямо на неї, кружляючи і простягаючи руки. Один, два, три… Скільки їх? Дівчина не могла порахувати. У голові запаморочилося й на мить їй здалося, що створіння на стінах і справді живі.

— Людочко? — покликала дівчину ще молода, проте виснажена з вигляду жінка. — Час додому.

   Люда підійшла до матері і взяла її під руку.

— Нащо то відкрили? — наздогнала їх сусідська бабця, поправляючи хустину на голові.

— Кажуть, що будуть реставрувати, — тихо відповіла Олена, мати Люди, думаючи про щось своє.

— Хіба ж у нас церкви нема? Хай ідуть, моляться.

— Та святе ж. Шкода, щоб отак занепало.

— Воно й без того занепало, — вперто кинула баба. — Сюди років сто ніхто не приходив, лише злодюги та наркомани. Най би вже знесли. Воно так не наше, а польське. А їм би лише нагарбати!

   Люда йшла мовчки і стару не чула взагалі. Вона вкотре озирнулася, через що перечепилась об камінь і мало не впала.

— Доцю, дивися під ноги! — стиснула руку доньки Олена.

— Ліпше б ті гроші убогим дали, аніж мають пустити в стіни та малюнки, — не вгавала стара.

 — Так туди молитися ходитимуть, паломники приїжджатимуть, — стала на захист старого храму Олена. — Може ярмарку відновлять.

   Баба махнула рукою:

— Краще б людям допомогли. Чи тобі, Оленко, гроші непотрібні?

   Олена змовчала. Стара вдарила у найболючіше місце. Потрібні гроші, ой, як потрібні! Тяжко самій, без чоловіка, зводити дочку на ноги.

   Древній костел відкрили, та не лише старі двері відчинилися назустріч живому світу, а й дещо, невидиме нікому. Минуло сто років — і їх знову покликали. Невинна душа ще не здогадується про долю, яка їй вготована. Проте вона — єдина надія, що залишилася. Дев’ята. Нею замикається коло і хай би замкнулося навіки, аніж все має піти спочатку.

***

— Спиш?

— Я сьогодні була там.

— І як?

   Дівчина стиснула слухавку.

— Тепер я тебе розумію. Там класно.

— Хочу піти туди з тобою.

— Мушу йти, пізно вже.

— Цілую тебе, князівно!

   Люда завжди чекала цих коротких діалогів, проте щоразу ніяковіла і всі слова, завчасно обдумані й відрепетирувані, миттєво забувалися. Богдан телефонував їй щовечора після дванадцятої на домашній телефон. Відкрито зустрічатися не пропонував, але дівчині достатньо було кількох поглядів і одного запрошення на танець позаминулої суботи у клубі, аби запевнити себе у тому, що їхні почуття взаємні. Люда з нетерпінням чекала, коли мама засне, і крадькома йшла у свою кімнату, тягнучи за собою довжелезний шнур від телефону. Олена обіцяла на день народження подарувати перший у житті дівчини мобільний — швидше б уже!

З Богданом Люді було цікаво. Їй здавалося, що хлопець знає відповіді на всі питання. Саме він пробудив у ній потяг до минулого. Богдан із таким захопленням розповідав про черговий за́мок, палац або храм, в якому йому довелося побувати, що Люда мимоволі захопилася його розповідями, а згодом — і самим хлопцем.  

   Після розмови з Богданом минули дві години, проте дівчина ніяк не могла заспокоїтись. Їй здавалося, що її душа аж підстрибувала всередині, пориваючись скинути ненависні тілесні окови. Кортіло ще раз глянути на дивний храм. Перед очима досі стояли обриси янголів, прекрасних безсмертних істот, які вабили Люду все життя. Часто вона малювала їх на уроці геометрії чи іноземної. Не раз отримувала зауваження від вчителів, мовляв, досить літати в небесах. Мати ж ніколи не сварила доньку, лиш докір тінню пробігав у її світлих очах. Дівчина все розуміла, шкодувала маму, намагалася зосередитися, та минало кілька днів — і знову невідома сила полонила її розум, змушуючи забувати про все на світі.