Глава 3

Після ситного та смачного, наскільки це можливо, сніданкообіду, батько пішов до своєї кімнати, а я відправився на вулицю. Мене чекали обов’язкові денні тренування (пробіжка або 10 км пішки, комплекс вправ та розтяжка). У лежання по 15-20 годин на день без руху була своя ціна. Людям потрібно рухатися. Цей обов’язковий пункт для усіх гравців жорстко контролювався керівництвом Цифроленду, а через нього і державами.

Перші роки після появи НКІ та масового захоплення грою рівень смертності, загрози посилення багатьох хронічних захворювань, інсультів тощо різко збільшився. Люди просто перестали рухатися, а нашому тілу це необхідно. Тому вже через декілька років гри та збільшення серцевих нападів по світу на 67% заняття в залах рекомендувалися усім без винятків три рази на тиждень. Коли у 2039 з’явилися кіберпсихи, та усі зрозуміли від кого вони походять, то фізичне навантаження стало обов’язковим. Інакше грати не дозволялося.

На жаль, утопічна здорова цивілізація з людей не вийшла. Обов’язкових тренувань вистачало для більш-менш нормального функціонування наших тіл, а тренд на корисну їжу та підкачане тіло зник навіть в США. Що й казати про Україну та решту країн Європи, де чоловіки з пивним животиком були звичним явищем.

Людська цивілізація давно котиться у прірву, життя у світі стає гіршим, а на Землі з’являється все більше місць, де буквально не можна нормально жити через неймовірну спеку. Попри це я люблю гуляти та дивитися по сторонах. Так, моя Україна теж в поганому стані, пошматована росіянцями та кліматичними проблемами, але коли я не у вірті, то я краще наверну сто кіл навколо району, зроблю легкі вправи та пострибаю через скакалку ніж буду тягати залізяки в тісному приміщенні з іншими.

Тому я вирушив на прогулянку, де мене чекало двадцять тисяч кроків та комплекс вправ. Я увіткнув у вуха простенькі бездротові навушники, а на смартбраслеті запустив згенерований ШІ плейліст.
З кожним роком алгоритми пишуть її все краще й краще. Музика складається з певних патернів, які їм легко вдаються. І якщо спочатку найслабшим місцем таких треків було слабеньке виконання, бо ШІ все ж не людина, то зараз цю музику записуємо ми, а все більше створюють алгоритми.

А я не скаржусь.

Мені подобається.

ШІ навчився писати такі треки і так підлаштовувати музику під наше життя, що мелодії буквально стали супроводжувати нас у всьому. Навіть у вірті я часто вмикаю власний трек, який грає так довго, як це потрібно і трансформується в залежності від мого настрою чи серцебиття, від моїх дій, думок тощо.

Отож, я рухався районом. Бадьоро чимчикував повз старі електрокари та сучасніші автівки на біопаливі, пітнів та слухав музику. Ніс всотував запахи точок з біофастфудом, а очі мружилися від пекучого навіть в жовтні сонця та різноманітних кислотно-неонових вітрин. Останні були лише доповненою реальністю і хоч якось прикрашали обшарпані будівлі нашого району. З кожним роком таких яскравих вивісок ставало все більше, а великих справжніх екранів з гарною рекламою все менше.

І хоч моя Одеса стала технологічним портовим гігантом, але місцеві морські пірати-хакери підісрали не тільки нам, а й усім наявним торговельним шляхам. Все через їхні сутички з корпораціями, які хотіли монополізувати морську торгівлю. Але вийшло інакше, бо українські хакери хлопці серйозні — якщо розлютяться, то луплять так, що чіпляє й своїх. Але це вже зовсім інша історія.

Перед моїми очима проносилися залишки оновлених п’ятиповерхівок, відносно свіженькі десятиблочні вулики та сучасні сорокаповерхові житлові комплекси, поєднані з торговельними центрами, ринками, кав’ярнями та біоресторанчиками, вірткімнатами та магазинчиками Цифроленду.

Ці заклади показували речі, яки можна було купити для свого аватара в грі. Також вони давали їх приміряти на себе чи свого аватара. Усе це працювало майже без живих людей, з використанням ШІ та біометричних даних.

С часом я перемістився із закинутої частини району до більш сучасної. Коли я проходив повз вхід до одного з новеньких житлових комплексів за рогу вигулькнула шикарна тачка. Це було щось потужне і на біопаливі, а її назва мені ні про що не казала. Але вже звідти доносилася гучна електронна музика, а від кількості підсвітки на корпусі та під ним буквально сльозилися очі.

Я трохи призупинився, бо рідко коли зустрічав подібні автівки. Тим паче в нашому районі. І хоч я не фанат машин, але навіть мені було приємно на неї дивитися, попри описані вище перебори з освітленням.

Моє здивування стало ще сильнішим, коли з тачки вийшов якийсь чванькуватий тип, а з ним була Яна. Вона граційно вигнула голову і виплила з машини. Двері автівки, що піднялися стали під гострим кутом ніби намагалися впасти на неї та знищити її вроду. Моє серце забилося сильніше. Я не хотів, щоб вона мене бачила, тому заскочив у найближчий магазин. Поглядом я провів Яну з цим типом до дверей ресторану і коли вони туди зайшли я зрозумів, що моє серце скоцюрбилося, а нігті залишили болючі криваві рани в долонях. Я й не помітив коли так сильно їх стис.

Потім я згадав, що вони не трималися за руки, не обіймалися. Але приїхали разом. А ще він точно був багатим, не те що я. Після того я вийшов із магазину та в мене зник настрій, тому решту вправ я робив з кислим обличчям.

***

Ввечері у вірті я з’явився другим. Сашко вже був на нашій базі. Наодинці він, як завжди читав щось про кіберпсихів в Цифропедії або швеньдяв по форумах за різними цікавостями.

А ще він міг просто читати книжку і не цифрову в класичному розумінню цього значення, а якби реальну. І це у вірті. Його персонаж перелистував сторінки та походив на справжнього читача в реалі.

Спочатку я вважав це збоченням, але потім й сам почав читати книжки у вірті саме таким способом. Це додавало певних відчуттів, бо в реалі паперових книг майже не залишилося — це могли дозволити собі лише заможні люди. Та й ті більше колекціонували їх, ніж читали. Як і в усі часи саме в теперішньому була мода на «ретро». От тільки книжку вважали застарілим форматом вже останніх років 200, а зараз, у 2049 році, коли людство нарешті вперше дісталося Марсу, вона все ще тільки «ретро».