Гладь

Долунали останні рядки гімну. Неспокійні качки, неначе відчувши чийсь поклик, повільно пролетіли повз залиті сонцем дерева. Вона спостерігала як вода, дублюючі кожен рух світло-сірих крил, набирає нових відтінків, поглинаючі сонце та всі зелено-блакитні кольори, що оточували річку. Не було чутно жодного звуку. Неначе німе кіно, яке було зняте спеціально для неї. Чомусь думки відразу поринули до спогадів про кімнату в гуртожитку, де навпроти неї сидів Вадим зі стаканом віскі з колою та тихо розповідав, чому йому не сподобалися книги Юваль Ной Харарі. 

Весло різко опускається у воду і картинка у воді руйнується. Разом з нею повертаються і звуки. Сидячі з туристичному пластиковому каяку посеред річки, дівчина навіть не відчула як до неї хтось підплив. Зазвичай вона собі не дозволяла так розслаблятися на воді, коли з нею є інші люди. Але сьогодні можна, роботу інструктора виконувати не їй.

– Маша, у тебе все добре?

Чомусь це питання викликало у неї роздратування. Воно з’явилося десь у сонячному сплетінні, таке жгуче, що вона відчувала як воно пече. Довелося спочатку зосередитися на диханні, зібрати думки докупи і нарешті сформулювати відповідь, яка б не видала її справжні відчуття.

– Усе добре, я просто задивилася на те, як гарно летять пташки. Нагадало сцену з якогось фільму. Не пам’ятаєш такого?

Вона намагалася говорити спокійно з м’якими нотками у голосі, до яких звикли оточуючі. Але зосереджений погляд Віталіни дав їй зрозуміти, що дівчина не прониклася її питанням, а натомість намагається зрозуміти, що зі співрозмовницею не так.

– Ні. Тобто, не пам’ятаю. Думаю, саме ця сцена була в багатьох фільмах, вона прямо кіношна.

Повернувши голову в бік дерева, де пролітали качки, Марія ствердно кивнула, згадуючи сам момент польоту.

– Думаю, ти маєш рацію. Якийсь символізм у цьому безсумнівно є.

Віталіна продовжувала уважно стежити за подругою, котра якось меланхолійно, погойдуючись від руху води, дивилася в бік сонця. Віта завжди любила трохи романтизувати цей світ і навіть зараз в її голові винирнули рядки вірша Сергія Жадана

Що ти будеш згадувати про ці часи?

Адже пам’ять змиває всі голоси,

адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв

але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас