Частина 10

День сьогодні був воістину гарним. Вдалося впоратися з усіма справами пов’язаними з прибиранням по-максимуму й навіть не посварившись при цьому. Останнє радувало особливо. Можливо до цього моменту було якесь весняне загострення чи вплив магнітних бур. Та істинне походження тих сплесків було відомими комусь іншому, вищому, але точно не дівчатам.

Вони сиділи по центру читального залу за найбільшим столом, який тут міг бути. Оленка сьогодні пригощала запашним чаєм за особливим рецептом. В ньому особливо виразно відчувався смак імбиру та було ще щось, що пом’якшувало його різкість. Який саме інгредієнт було додано дівчина навідріз відмовилась розсекречувати, мовляв, родинні секрети і все таке. Чай зі смаком таємниць. І нехай, так навіть смачніше.

- Якщо чесно, то я трохи переживаю. – Нервуючи Оленка перебирала в пальцями серветку. – У нас переддипломна, а тем немає досі. Через це нас можуть до захисту не допустити. – Вона відверто була похнюпленою.

- То що робитимемо? Який у нас план дій? – Олеся озвучила те, що вертілося у кожної на язиці, але вона першою це зробила.

- Думаю Славінський надасть нам все, що для цього потрібно. Ми щойно закінчили з першим завданням, хтозна на що ще вистачить його фантазії. – Яна зробила ковток напою.

- Тоді чекатимемо. – Знизала плечима Віта.

Дівчата гомоніли про своє, Яна ж була зайнята дослідженням тієї самої книги, яка вчора так її зацікавила. І як потім виявилось не просто так. За кількістю  інформації, яка тут містилась, вона була достатньо об’ємною. Тож кілька днів кропіткої роботи гарантовані. Шкода тільки, що винести її за межі бібліотеки було неможливо. Вона ніби була пришита до цього місця невидимими нитками. Було це містикою чи грою фантазії, чомусь дівчину це не лякало, навпаки, розбурхувало і так величезний  інтерес до усього, що не вимагало детального дослідження, а й межувало між реальністю та фантастикою. Усього того, що змушувало мозок завжди тримати в тонусі, повсякчас тренуючи його різноманітними задачками. У даному випадку ця була з зірочкою.

- Де ти знайшла цей мотлох? І нащо тільки він тобі треба! – Іванка підчепила гострим нігтиком палітурку аби подивитись, що так зосереджено вивчає подруга. – «Велика книга рецептів»… Ти зараз серйозно? – Напис дуже здивував її, оскільки Яна і кулінарія існували в паралельних реальностях. Вона дуже рідко щось готувала, бутерброди на швидку руку були головною стравою в її щоденному раціоні.

- Кожен має своїх тарганів. У мене вони кулінарні. – Намагалась зберегти максимально спокійним голос та контролювати міміку, тримати абсолютно байдужий вираз обличчя. Демонстративно згорнула книжку, дістала з сумки смартфон й загуглила – «memoria libre». Саме такий напис був на обкладинці. «Книга пам’яті» в перекладі з латини. Що являє собою ця книга? Сторінка за сторінкою відкривалися й одразу закривалися у веб-переглядачі. Пошук видавав один і той самий результат: списки загиблих під час воєнних дій та в результаті техногенної катастрофи. Порівнявши результати вона зрозуміла, що це абсолютно протилежні рукописи, спільною якою була лише назва.

- Янко, ти з нами? – Запитала Оленка ховаючи до сумки термос.

- Угу. – Тільки й пробубоніла вона не піднімаючи голови.

- Ходімо, марна справа достукатися до неї зараз. – Сказала Іванка.

Подруги покинули бібліотеку кілька годин тому, так не дочекавшись ні відповіді, ні самої дівчини. Яна залишилась на самоті, яка для неї зараз була найкомфортнішим станом за останні кілька днів. У стаканчику ще залишилась половина невипитого чаю, але той вже давно охолов. Сьорбнувши його, дістала записник з ручкою, розгорнула його. Убік відклала телефон й узялась за опрацювання матеріалу книги.

Сторінки рябіли в очах незліченною кількістю незнайомих імен та прізвищ. Дати, дати, дати. Окремі рядки були затерті часом, забілені минулим, посивілими з роками. Але в ніс вдаряв запах свіжих чорнил, пробуджуючи уяву, яким чином і хто міг написати цю книгу. Вона сумлінно опрацьовувала кожну сторінку, і кожна з них була випробуванням, тому що окремі з них були ніби з навмисно стертими речення, які обривались на півслові, викликаючи цим ще більше запитань.

Час спливав, хвилина за хвилиною пролітали ніби секунди, і йому Яна вже давно втратила лік. Телефон періодично блимав новими повідомленні, та їй було не до того, кураж дослідження захопив з головою. Опрацьовано було тільки сторінок з двадцять, а здавалось – багатотомник.  Чужа мова швидко перетворювалась в голові на знайомі слова й словосполучення, лагідною музикою, ніби колискова лилися з її вуст, коли та промовляла їх вголос.

Ось на одній зі сторінок вона натрапила на фото дуже красивої молодої жінки, індоєвропейської зовнішності, з гарними очима та пронизливим поглядом, шикарним чорним волоссям заплетеним в незвичайну косу, красивими устами. Вона точно належала до якогось дворянського роду, все в її зовнішньому вигляді на це вказувало. Побачене мало б викликати хоча б мінімальне почуття захвату, але все було з точністю навпаки. Дівчина породжувала в душі Яни дивні реакції: насторогу, відторгнення та неприязнь.

- Мала б Іванка таке довге волосся, була б упевнена на сто відсотків, що це саме її портрет. ‑ Здогадка прошила тіло струмом. Так, це вона, її відображення вона бачила вранці у дзеркалі. Але як таке може бути?

Організм терміново вимагав міцної кави, тому дівчина залишивши на потрібній сторінці закладку та прикривши книгу, покинула бібліотеку, по дорозі глянула на годинник й ледь не впала. Мамо рідна, вже майже одинадцята година ночі! Знову час був проти неї! Здавалось, минуло лише години зо три, не більше, а як виявилось цілих шість. Сенсу йти на вулицю не було, тому піднялась сходами на третій поверх й прямувала вже до кімнати для працівників, де і знаходився кавовий апарат, але зупинилась. У кабінеті Славінського горіло світло й звідти лунав жіночий голос.