Частина 8

- Слухаю! Так Діно, привіт. Поки ще в «Аресі». Ні, нічого не планувала. Добре, повернусь додому, обов’язково забіжу. Угу, так, давай. – Яна відчувала себе трохи винною по відношенню до кращої подруги. Вони навчались у різних групах, але були надзвичайно близькими, підтримували одна одну, коли це було потрібно не тільки ділом, а й міцним слівцем, якого часто не вистачало для найкращого ефекту. Було вже пізно, дівчина затрималась у видавництві не з власної волі, прибираючи, не помітила як з пальця злетів перстенець, подарований покійним батьком на день народження. Цей подарунок був дуже важливим для неї, дорогим її серцю та пам’яті. Дуже багато часу було витрачено на його пошуки, але упертість і цілеспрямованість роблять свою справу. Разом з коштовністю Яна знайшла старезну книжку, яка чомусь на потрапила на очі комусь з дівчат. Обережно струсивши з неї пил, поклала на одну з полиць, щоб полистати її завтра. Вже майже дійшовши до виходу з бібліотеки дівчина озирнулась, все-таки любов до читання взяла верх над втомою, тому повернулась та поклала книжку до сумки. Повторивши похід до виходу відчула, що сумка стала легшою. Озирнулась – і ледь втрималась від лайки, книга спокійнісінько лежала на тій самій поличці, в тому ж самому положенні. Декілька разів Яна повторила ходіння з кінця однієї кімнати в інший, але вже міцно тримаючи її в своїх руках. Та марно, все повторювалось знову й знову. Утікачка вислизала з міцних обіймів й поверталась на початкову позицію.

- Та що це за чортівня?! – Дівчина пообіцяла обов’язково повернутися до цього завтра. Але розповідати про це дівчатам чи ні ще не знала.

Вийшовши нарешті за межі видавництва її настигла глуха ніч. Хоча годинник показував тільки на дев’яту годину, було занадто темно, ніби хтось виколов очі. Ліхтарі усі як оди відмовились дарувати вулиці своє світло, птахи затихли, транспорту не було чути, хоча останній свій маршрут вони здійснюють об одинадцятій. Невже знову час грає проти неї? Та роздуми розірвав телефонний дзвінок. Це була Уля.

- Ну нарешті, а то я вже подумала, що ти про мене забула. – Заміялась вона.

- І тобі привіт. Хіба про тебе забудеш? Як ти? – Запитала Уля. Так пізно вона ніколи не телефонувала, тож ця розмова насторожувала Яну.

- Добре, зараз на практиці. У тебе все нормально? – Занепокоїлась дівчина.

- Так, так, не переймайся. Я до тебе у справі. Ти зможеш зараз під’їхати до Олі, моєї одногрупниці? – Уля одразу перейшла до справи.

- Щось трапилось у неї? – Яна ще більше запереживала, бо знала, що чоловік Олі зараз був на війні.

- Та ні, просто хотіла тебе попросити про дещо. Чи не могла б ти у неї забрати мою дипломну роботу, вона вже повністю готова, роздрукована й прошита. Я завтра з самого ранку приїжджаю до міста, й по приїзді хочу одразу побігти до університету віддати її, ну і заодно вирішити ще деякі свої справи.

- А Оля не зможе тобі принести її до універу? Вона ж ніби недалеко живе?

- Не може, у тому й справа. Мені справді дуже незручно за це, але більше немає кого попросити. – Серйозно відповіла дівчина.

- А як же Іванка чи Ганна? – Яна справді не розуміла чому цих дівчат не попросила Уля, адже вони між собою товаришували, це вже пізніше Яна влилась у їхню компанію.

- На відріз відмовились, бо кожна зараз у своїх амурних справах. Мені немає більше на кого покластися! Вируч мене, будь ласка.

- Як добре, що я не маю особистого життя. Добре, зараз зателефоную Олі, хай нагадає адресу. Я заберу, і залишу роботу на вахті, бо з самого ранку маю справи. – Відмовитись вона не могла, хоча й розуміла, що дівчата могли запросто забрати дипломку або передати до гуртожитку, а Уля вкотре користувалась її безвідмовністю.

- Дякую тобі! І що б я тільки робила без тебе! Як повернешся з практики, зазирни до моєї кімнати, я у своїх дівчат тобі дещо залишу. – Таємниче заговорила Уля.

- Не починай, я тебе прошу. Добре, я побігла, бо вже пізно, а в мене стільки роботи. – А ще потрібно до Діни зайти! Хотілось просто закричати.

Зтелефонувавшись з Олею, Яна відправилась виконувати завдання. Було страшно, відчуття небезпеки пробирало до кінчиків пальців, темрява навколо, не надто надійний район у якому проживала одногрупниця Улі лише нагнітав обстановку. Страх вимагав від дівчини діяти швидко. Тож вона сама не зчулась, як вже їхала в маршрутному таксі обіймаючи ненависну папку. На сьогодні екстриму було вдосталь. Повернувшись до гуртожитку та прямуючи коридором до кімнати Яна ледь не завила, треба ще навідати подругу. Тому розвернувшись на сто вісімдесят градусів попрямувала до кімнати в якій проживала Діна. Постукавши у двері Яна смикнула за ручку дверей.

- Ну і де тебе чорти носять? – Діна сердилась. Хоча вона бувала занадто часто не в гарному настрої, тому Яна й не звертала на подругині випади. Та й через важкий характер її не сприймали інші дівчата з якими товаришувала Дубінська. Остання ж була за мир в усьому світі й намагалась пом’якшувати непрості стосунки між ними.

- Не важливо де носять, головне що принесли. І тобі, Діночко, привіт. – Не було ні сил, ні бажання сперечатися, та й стиль спілкування у них був такий, відповідати сарказмом на сарказм, при цьому жодного разу не ображаючись одна на одну.

- Ти не забула, що у нас незабаром іспити? – Поцікавилась подруга, розколочуючи ложкою каву. Закінчивши, подала одну з чашок Яні.

- Дякую. – Відповіла дівчина, вдихаючи запашний аромат напою зіщурилась, потім одарувала Діну несмішливим поглядом. – Коли ти тільки встигла? – Нарешті смачно його сьорбнула.