Частина 6

Наступного дня  дівчата вирушили до «Ареса», дорогою туди обмірковували, як могло все так статися. Свіже повітря остудило ще палаючі після сну та гарячого душу щоки, пробираючись під легкий одяг змушував їх рухатись швидше. До місця призначення вони дійшли швидко, й так само швидко упевнилися, що Янині розповіді були звичайно незабутніми, але все-таки вигаданими. Пуста площа, огороджена колючим дротом, з парою трійкою сухих дерев справила на кожну з них своє враження.

- Дівчата, вночі я моніторила в інтернеті інформацію щодо того самого видавництва, так от, здогадуєтесь, що саме я прочитала там? – Діловито поцікавилась Іванка.

- Не говори тільки, що його взагалі не існує. Чи все-таки це масова галюцинація? Олесько, ти що нам вчора підлила? – запереживала Оленка, яка стояла найближче до огорожі й пильно вдивлялась вперед.

- Існує, існує. – Заспокоїла подруга. – У нашому місті воно функціонувало більше ніж двадцять років тому. На сьогодні, працює тільки в столиці. Як вам таке? – Зажмурила свої темні очі Іванка.

- Такого не може бути! Я не розумію, чому ви його не бачите? Це ж не голка в копиці сіна, таке складно не помітити. Божевільня! – Яна відчувала страшенний дискомфорт. Знов приймають за несповна розуму. Аби це тільки не приклеїлось на все життя й не стало його стилем. Розлютившись не на жарт, з неймовірною силою гепнула вхідну хвіртку, остання ледь з петель не вилетіла, швидко й упевнено скорочуючи відстань до самої будівлі видавництва.

- Куди ти, божевільна? – Полетіло у спину Яні, яка несподівано зникла з поля зору, ніби просто розчинилась у повітрі. – Куди вона поділась? Дівчата, що взагалі відбувається? – На очі навертались сльози.

- Здається вона мала рацію, коли говорила про те, що це місце дихає таємничістю. – Зітхнула Оленка й поспішила слідом за зниклою Яною. Вона не думала про те, що з самою може щось трапитись, лиш серце краялось за подругою

- Та що ж це таке робиться, Олено, ти куди поплелась? Олено! Стій, кому кажу! Олено, де ти? – Історія повторилась, ще одна з дівчат зникла.

- Мені страшно, Іванко, ходімо додому. – Почала скиглити Олеся.

- Ми не можемо їх тут покинути. – Міцно вхопила за руку Олеську, яка почала сильно пручатися, й потягнула за собою. – Аби нас тільки не показували у вечірніх кримінальних хроніках, розфасованих по пакетах і відправлених у круїз Чорним морем.

- Тепер я налякана ще більше. Дякую за твій оптимізм. – Пробубніла Олеся.

Коли дівчата нарешті були разом, побачили подвір’я, чудернацьку споруду, рослинність біля неї – вразились до глибини душі. Все було точнісінько таким, як і описувала Яна, яка зараз стояла по центру доріжки схрестивши руки та уважно спостерігаючи за дійством, що відбувалось навколо. На її обличчі усіма барвами грали емоції, почергово змінюючи одна одну. Спочатку це була злість, потім – роздратування, слідом здивування, опісля накрило розчарування. Адже вона все чула.

- То що, одразу до Славінського? – Запитала дівчина, на що інші не проронили ні слова, просто кивнули, погоджуючись з пропозицією.

У кабінеті вони пробули від сили пів години, проговорили всі умови, уточнили питання, які хвилювали та деякі моменти, що теж були досить важливими – можливість майбутнього працевлаштування. Але це було ще такою далекою перспективою, про яку зарано було говорити. Кожна з них залишилась при своїх думках та власних інтересах, про які бажали змовчати. Дружба дружбою, але варто залишати при собі те, що хочеться в майбутньому втілити в життя.

На погоджених листах у подруг, як і у Яни, також проступили літери, які складалися в імена та прізвища, та тільки Яна бачила те, що приховувалось від сторонніх очей, те, що приховувала ілюзія. Та чи варто було про це говорити іншим, не знала, та ніхто й не запитував. Але для себе запам’ятала, розуміла, це все не просто так.

***

З-під впевнено вивірених рухів чоловічих рук, тонкою сріблястою павутинкою м’яко спадала на поверхню родинної реліквії магія. Опускалась й одразу ж відсахувалась, ніби там ховалось щось небезпечне. З кожним разом її лінії ставали все тоншими, прозорішими, слабшими. Серце сповнювала злість й роздратування від власної неспроможності щось змінити. За багато років таких спроб було здійснено безліч, та усі вони однаково не мали результату. Рутинна робота, яка виконувалась кожного дня по декілька разів, незнанно звідки брала свій початок. Олександр погано пам’ятав чому він все це робив. Але ним керувала тверда впевненість у правильності цього дійства. Інтуїтивно відчував – так треба.

Потрібно було придумати завдання для практиканток, чогось надзвичайного він не очікував від дівчат. Кожна мала при собі інтереси, про які воліла не розповсюджуватись, не дивлячись на те, що між ними була побудована міцна дружба.