Частина 4

Яна завжди мріяла про пригоди, такі, щоб аж дух перехоплювало, і сьогодні, всесвіт відповів на поклик її серця. Звісно, ніхто ні сном, ні духом ще не здогадувався, яке щастя випало на її долю, а тим більш про його масштабність. Поки що все відтінювало таємничістю та загадковістю, але не складністю. Це як розв’язати задачку для першого класу. В її випадку задачею було знайти двері.

Прогулюючись короткою, вимощеною камінням стежкою до самої будівлі, дівчина встигла отримати насолоду від споглядання рослинності. Дивувалась, як у таку спеку рослини виглядали такими соковито зеленими, сповненими енергією та свіжості, адже жоден листочок, жодна пелюстка не прив’яли, навіть не схилились у поклоні перед сонцем, не похилились низенько до землі, навпаки, пишні та горделиві, випромінювали величну красу, тягнулися назустріч теплу. Аромат квітів дурманив, п’янив, чого тільки вартували запашні лілії, запах яких був аж надто насичено солодким, екзотичним, але нудотним. Бо від його страшенно розболілась голова. Яні подобались ці витончені творіння природи, так, але на відстані кількох метрів.

Додаткових доріжок, які б вели до заднього двору чи просто углиб самого садку – не було. Насадження дуже щільно знаходились один біля одного, таким чином повністю перекриваючи прохід уздовж будівлі. Отже, вхід має бути десь тут, перед самісіньким носом.

Підійшовши ще ближче, майже впритул стіни, покрутила головою туди-сюди, намагаючись учепитись поглядом за найдрібнішу деталь, яка б дала змогу Яні упевнитись у тому, що вона дісталась цілі. Дарма. Постоявши кілька хвилин опустивши погляд донизу, різко підняла голову, і просто не могла повірити власним очам, тому, що бачила перед собою. Вона таки його знайшла. Хоча, насправді, складно було одразу розпізнати двері, адже вони були схожими на одне з вікон. Їх верхня частина мала абсолютну схожість з вікном, нижня – оздоблена в одному стилі зі стінами, тому й повністю зливалась з ними, здавалась єдиною, суцільною стіною, виразною і пластичною.

Але це був обман зору, оптична ілюзія. Фасад будівлі складався з горизонтальних і вертикальних ліній, які переплітаючись між собою, набували хвилеподібної форми. Таким чином, звичні для людського зору сприйняття площини, порушувалося повністю, надаючи їй фантастичності та атмосферності. Складалось враження, що ці лінії то розширяються, то звужуються, але висота їх була однаковою.

Справа над дверима, у тому ж стилі, містилась вивіска, яка говорила про те, що за цими стінами вирувало життя видавничого дому «Ares». Дуже цікаво, адже видавництво носило ім’я бога війни, хоча зовні войовничим зовсім не виглядало, химерним – так, але ніяк не агресивним.

До приміщення Яна не увійшла, влетіла, ніби за спиною мались маленькі крила, з найдружелюбнішою, наймилішою посмішкою, яка мала в своєму  арсеналі. Усередині так само усе було витримано в одному стилі з самою будівлею. Мармурове оздоблення було не тільки на підлозі, але й на стінах також. Стеля виявилась високою, майже безмежною, від чого у дівчини склалось враження, ніби вона потрапила до палацу. Проте тут не було зайвої помпезної ліпнини та монументальних статуй. Строго, у стримано сірих відтінках з коричневими плямами та сріблястими вкрапленнями навколо. Виглядало це розкішно сміливо. Та виникало запитання – чи справді це видавництво?

У холі снували туди сюди люди, виглядаючи зарозумілими з незворушним, кам’яним виразом обличчя. Вони то спускалися, то блискавично здіймалися сходами догори, не сутулячись у три погибелі, навпаки, з легкістю,тримаючи спину рівно. Різнобою в одязі не було: панував діловий невимушений стиль, основними ознаками його були зручність, стриманість та елегантність. Жодного працівника не було помічено у строгому діловому костюмі, популярними були  класичні джинси.

Куди йти далі? Дівчина трохи розгубилась, дивилась у сторони, намагаючись побачити хоч одну таблицю на дверях, та на них значились лише цифри. Не шарпати ж кожну, змушуючи нервувати і себе, і власника кабінету. Вона вперше опинилась у такій ситуації, коли не знала, що робити далі. Шукати головного на першому поверсі, чи одразу почати пошуки з верхніх? Дуже хотілось отримати згоду на проходження практики саме тут, щось її тут ніби тримало. Випадковостей не буває, зазвичай це цілеспрямовані вказівки долі, її прямі накази до дій, роззути нарешті очі й побачити те, що насправді було важливим, але досі непомітним.

Яна стрімголов понеслась сходами на третій поверх, на її думку, саме там відбувалося усе найцікавіше. І не помилилась. І якщо внизу стояла дзвінка тиша, то тут гастролювала божевільня на колесах. Хтось з працівників запекло сперечався один з одним, доводячи  свою думку до відома опонента підвищуючи тон, майже перейшовши на ультразвук. Та навіть це не замало потрібного ефекту, тому в хід пішли активні дії – купа паперів полетіла в обличчя співрозмовника, поворот на сто вісімдесят градусів,  важкі, упевнені кроки, ледь не злетівші з петель двері. Оце пристрасті!

Хтось оплакував свої геніальні матеріали, які на думку керівництва, в плані оригінальності й актуальності були на рівні плінтуса. Хтось пив каву, й милувався сонячною погодою за вікном. Усе це відбувалось під музику шаленого стукання пальців по клавіатурі.

- Загубилась, кралю? – Над вухом дівчини пролунав приємний, майже мелодійний чоловічий голос, який пробирав до мурашок. Він змусив Яну насторожитися, адже усім своїм нутром відчувала, що не все є насправді таким, як здається. І під овечою шкіркою, може шкірити зуби страшний вовчисько. Не варто піддаватися, навпаки, триматися на відстані.

- Так, ваша правда. Я шукала кабінет вашого головного, і я тут вперше, тому трохи розгубилась. – Яна повернулась обличчям до свого співрозмовника й зі спокоєм удава спостерігала за ним.