Частина 1

- Гей, Олесю! Скільки вже можна копошитися біля того клятого дзеркала? Ти там прилипла чи що? – Янка вже хвилин п’ятнадцять стояла разом з іншими дівчатами четвірки за дверима однієї з кімнат гуртожитку. Терпець уривався усім, але Яну дратувало найбільше, вона страшенно не любила запізнюватися.

- Яно, не сварися дарма. Я маю сьогодні виглядати на сто відсотків. Зараз заколю волосся й можемо виходити. – Олесю муки совісті зовсім не тривожили. А все чому? Просто дівчина її не мала ще з народження.

- Ну справді, зараз вона вийде вже. За чотири роки могла б уже й звикнути.

- Треба раніше вставати. – Яна зачинила двері кімнати. Дійсно, адже це відбувалося ледь не кожного дня. Наша принцеса Леська спала як ведмідь. До останньої хвилини. Бувало й таке, що дівчата самі її будили, бо дехто забував завести будильник. А потім вона у темпі черепахи збиралась до університету.

- Яно, та не нервуй ти так, сьогодні можна не дуже поспішати, адже попереду розподіл на практику. Потокової лекції не буде, її здається вчора зняли. Хіба не бачила повідомлення від старости? – Оленка вимучено усміхнулась, хотіла таким чином підбадьорити дівчат і себе заодно, адже саме вона відчувала на собі щасливі моменти проживання в одній кімнаті з Леською. Бачить Бог, Яниних нервів не вистачило б на подібне, тож подруга періодично виходила б через вікно подихати свіжим повітрям. З п’ятого поверху. А Олениній витримці можна було лише позаздрити.

Ще кілька хвилин минули у повній тиші. Здавалося, що час зупинився і зовсім не волів йти далі.

Іванка, четверта подруга, скромно підпирала стінку кімнати і знаходилась на небезпечно короткій відстані від дверей кімнати, які відчинялися назовні. Вона як це було зазвичай надовго залипала у смартфон. І от, побачене їй явно не сподобалось, на обличчі з’явилась гримаса роздратування і дівчина розвернулась в інший бік, і це врятувало її від фатального цілування дверей та розбитого носа. Двері з усього розмаху відчинилися, явивши на світ божий красуню. У поглядах дівчат читалося єдине на цю мить бажання – бажання обійняти подругу за шию.

Та полегшений видих Оленки виправив ситуацію, що склалася. Акцентувати на Леськиній «пунктуальності» було марною справою. Це те саме, що говорити зі стіною. Сили витрачені, ефекту – нуль. Дарма тільки повітря трусити.

         Олеська обвівши усіх своїх подруг оцінювальним, рентгенівським поглядом, затримуючи його на деяких частинах гардероба, тих, що були не дорогими, фиркнула. Так, мався у неї такий пунктик стосовно речей: вона ніколи не дозволяла собі купувати, наприклад сукню або джинси, якщо їх вартість була меншою ніж тисяча гривень. При цьому навчалась вона на комерційній основі, в той самий час коли її батьки набивали собі горби за кордоном, у пошуках кращої долі для власних дітей. А діточки не дуже то й цінували важку батьківську працю.

         Усі ми не без своїх тарганів у голівоньках, примх та чудасій. Та навіть така позиція, правда не зрозуміло на якій основі побудована, не робила Леську в очах подруг  якоюсь не такою, тож за її легкий характер, веселу вдачу та неймовірну приязність, готові були пробачити усе на світі.

- То що, ходімо?! – весело защебетала подруга й впевнено понеслась коридором.

- Ходімо. – Іванна нарешті влипла від стіни й тихим голосочком нагадала про свою присутність. Усі знали, що це не надовго.

Вийшовши на вулицю, дівочі обличчя ніжно залоскотало ранішнє, свіже повітря, а за ним вже й сонячні промінчики грайливо виблискували у волоссі, поступово опускаючись до очей, які доводилось час від часу примружувати, або ж одягати окуляри. Уважно озирнувшись сторонами, подруги перейшли до алейки, якою й попрямували до університету, який знаходився зовсім недалеко, хвилин у двадцяти спокійної, розміреної ходьби.

Як завжди Іванка була зосереджена на смартфоні, періодично робила селфі, викладала їх по ходу в десятки соціальних мереж, зачитуючи коментарі, червоніючи та хіхікаючи, але при цьому не втрачаючи суть розмови, інколи включаючись в бесіду.

Квартет формувався поступово, протягом перших двох років навчання. Дівчата були настільки різними, що в оточення завжди викликало здивування або заздрість, адже вони мали між собою занадто мало спільного для того, щоб мати міцний фундамент для створення дружнього дому. Проте було й те, що їх об’єднувало – спільне горе. Подруги росли без батьків, матері їх виховували й ставили на ноги власними силами. Хтось пиячив, й через це був виставлений з дому, ну і відповідно з донькою не спілкувався, хтось просто покинув родину заради більш вигідної партії, а когось забрала смерть.

Усі окрім Олеськи навчалися на державній основі й отримували стипендії, а це вже багато для дівчат значило, адже вони знали ціну грошам, тому намагалися не тринькати їх на усілякі дрібниці й обходитися тим мінімумом, який давали мами. На підробіток не у всіх вистачало часу, навантаження в університеті накладало свій відбиток. Навчались дівчата на філологічному факультеті за спеціальністю «Журналістика», але не усі прагнули після закінчення ВУЗу працювати за спеціальністю.

Оленка мала дуже м’який характер і добре серце, але при усіх чеснотах могла пошкірити зуби  тим, хто наважився словом чи ділом образити. Зовнішність мала янгольську: миловидне пухкеньке личко, з великим, карими очима, обрамленими пухнастими віями, довге, кучеряве волосся, маленький, акуратний ніс і ямочки на щічках. Взагалі, вона дуже хотіла працювати з дітьми, тому й спочатку прагнула опанувати педагогічну професію, проте у долі на все свої плани, й дівчина вступила туди, де змогла б навчатися безкоштовно. На думку дівчат, після першого курсу вона могла здати академічну різницю між предметами й перевестися на іншу спеціальність, ту, яку вона обрала серцем. Але щось змінилося в Оленчиних планах, тож вона продовжила вивчати журналістику.