10

Ми чекали ночі.

Саме в цю пору, о 22.00 мав відбутися ритуал роз'єднання душ. На подив, я була абсолютно спокійна, тільки якесь дивне передчуття хвилювало в середині.

Весь минулий день і аж до вечора, я провела з бабусею. Ми разом прикрашали ялинку, пили какао і говорили. Довго говорили про все на світі. Певно, це і було для мене найскладнішим, адже, коли я повернуся назад, то більше її ніколи не побачу. Так хотілося розказати про все, а ще попередити, щоб вона частіше відвідувала лікаря. Я так хотіла, щоб вона була поруч… Проте, Тутан попередив мене, що будь-яка зміна минулого може обернутися жахливими наслідкам. І тепер, ідучи, по засніженій вулиці, я розумію, моя маленька прекрасна історія закінчилася, що більше такого ніколи не буде. Поодинокі сльози стікали по обличчю і замерзали від холоду, перетворюючись на маленькі солоні крижинки. 

Ще здалеку, посередині парку, я побачила постать, освічену світлом нічного ліхтар. Постать, яку ніколи не сплутаю ні з ким іншим. Ярослав. За декілька днів він став для мене таким близьким і рідним. Я навіть не очікувала, що я — педант-бухгалтер до мозку кісток, так швидко прив'яжуся до когось. 

— Ти як, готова? — Запитав Яр, коли ми зустрілися.

— Тобі чесно сказати? — Нервувала я.

— Не бійся, принаймні ти не одна.

— Ось це мене і хвилює. Була б я сама, все було б інакше. А зараз я лиш можу думати про те, що щось піде не так і ми опинимося бог зна де, порізну. 

—Послухай. — Різко схопив мене за плечі хлопець. — Я тобі обіцяю, де б ми не опинилися, в якому б місці і часі не були, я тебе завжди знайду.

Я дивилася йому у вічі і вірила. Вірила у кожнісіньке слово. Чому? Я не знаю, просто вірила.

Прямо перед входом у кафетерій, ми обійнялися, так сильно, мов востаннє.

За умовами ритуалу, кожен з нас. Мав проходити цей шлях від початку до кінця самостійно, в різних кімнатах, ідучи різними дорогами, для того щоб наші аури не завадили одне одному.

Зайшовши в середину приміщення, я ніби потрапила в якесь потойбіччя. На підлозі були розставлені десятки затухших свічок, на стінах намальовані різні знаки, а посеред холу стояв вівтар з дзеркалом і чорними свічками. 

— Привіт, Ярославо. —Прозвучав звідкись жіночий голос.

— Доброго вечора.. 

— Не бійся, мене звати Кіраель, я буду проводити ритуал, тому тобі треба буде виконувати чітко всі мої вказівки.

— То ви і є та сама відьма, яка невдало виконала ритуал?

— Ще чого! Нажаль, це була моя племінниця зі своїм фамільяром, хай би його чорти побрали! І я ще розумію Лада, ще молода, мізків ще поки малувато, але ж Тутанхамону за сотню перевалило! Хоча, можливо то віковий склероз… Розберемося. А тепер, підходь ближче до вівтаря. 

Я намагалася якось вкласти в голові, те що зараз відбувається, виходило слабко.

— А ви можете сказати, як цей ритуал буде проходити у Ярослава?

— Нажаль, не можу. Ви до кінця маєте залишатися у невідомості, лиш скажу, що ритуал буде протилежний твоєму. І так, час піджимає. Тобі потрібно взяти одну з чорних свічок і запалити її, після цього ти побачиш круг, в який тобі треба буде встати.

Коли я виконала вказівку,  приміщення поступово почало затоплювати жовте світло загорівшихся свічок, а віск що плавився, повільно стікав до вівтаря навкруги мене. Виглядало трохи моторошн.

Спочатку нічого не відбувалося, в холі стояла мертва тиша, яку згодом розрізав пронизливий шепіт. Ні одне слово я не могла розібрати. Це була невідома мені мова. 

Раптом, я відчула дивний жар, який здавалося, зосереджувався в районі серця. Він ставав все сильніше і сильніше, заполоняючи кожний атом в тілі.

Останнім про кого я думала перед тим як втратила свідомість, був Ярослав. Не знаю, який в нього ритуал, але маю надію, що він буде не таким як у мене.