8

Ярослав проводив мене додому пізно ввечері. Ми навіть і не помітили б, що вже час, якби не дзвінок від бабусі. Відчуваю: вдома мене чекає докладний допит.

Весь цей час ми просиділи в бібліотеці, розказуючи різні історії зі свого життя, але так і не знайшли за що зачепитись.

-Тобто, ти, будучи в 8 класі, мутузився з половиною школи? Не вірю! Ти не виглядаєш як бедбой. Я прямо бачу тебе такого маленького, худенького і в окулярах!

-По собі не судять Яруся!

-Ах ти ж!-Не витримавши, набрала в ругу грудку снігу і запульнула нею в хлопця. Тей не очікувавши удару, навіть не відвернувся і сніжка запулила йому в обличчя. Так було приємно спостерігати, як грудка снігу мальовничо стікає по обличчю, залишаючи за собою мокрий слід.

-А оце ти дарма..-Запахло смаленим.Так,ноги в руки і..

-Не смій..Аааа!-Зірвалася з місця і побігла куди очі бачать. Правда, не далеко я втікла. Вже через 10 метрів Ярослав наздогнав мене і повалив у кучугуру снігу, впавши зверху.

-Отак значить!- Хлопець взяв в руку добротну жменю снігу і повільно розмазав по моєму обличчю.-Ну, що? Подобається? Будеш ще мені нерви тріпати?

-Іди до дідька!

-Непраавильна відповідь.-Сказав і знову розмазав по пиці сніг.

-Пх..пх..ВСЕ-ВСЕ, досить! Будь-ласка, досить! Я більше не буду.

-Ось так..-Він звалився з мене на бік і бухнувся в сніг. А я ще декілька хвилин відходила. Моє обличчя розчервонілося від натуги, а руки заледеніли від холоду.

-Вставай давай, мерзлячка. Ще захворієш мені.-Подав мені руку

-Про це треба було думати перед тим, як кидати мене в сніг.

Я встала, обтряхнулася від снігу і пішла вперед, наполегливо роблячи вигляд ображеної.

-Ну що ти оце, як жаба надулася? Між іншим це ти перша почала!

-Слухай, ми не в дитсадочку "А вона те! А він се!".

-Сказала, дівчинка 30-ти років, що 5 хв. тому кидалася в мене сніжкою.

-Бо заслужив!

-Ну, все-все, добре. Я був не правий.

-Як щиро..

-Ну що мені зробити? Може на коліна встати?

-Може і встати!-Психанула я. Хлопець же розцінив це серйозно, взяв і став на коліна.

-О, Ярославо, я так завинив перед вами! Чи удостоєте ви мене своїм прощенням?-Продикламував цей позер.

-Ти що робиш? Встань негайно!-Прошипіла я.

-Доки ви мене не пробачите, вік горіти мені у пеклі!

-Все, я тебе прощаю, тільки встань, прошу. Бо якщо нас побачать..

-То що? Ми знаходимося не в своєму часі, Яро. Нас через три дні вже тут не буде. Так що, плювати на все!

Тим часом, ми потихеньку дійшли до мого дому. Зупинившись перед дверима, я подивилася в його блакитні крижані очі і вперше не знала, що сказати. Я не знала, що нас чекатиме далі. Чи виберемося ми звідси, а якщо і ні, то як складеться наша доля знову? Я розгублена.

-Іди сюди, малявка.-Він пригорнув мене до себе, міцно обійнявши.-Все буде добре, чуєш мене, ми справимося.-Майже прошепотів мені на вухо.-Ну все, давай, шуруй додому, випий бабусиного цілущого чайочку, щоб завтра була, як огірочок.

-Та іди ти!

Коли я зайшла в дім, закривши за собою двері і на моєму обличчі розцвіла усмішка.