8

Ярослав проводив мене додому пізно ввечері. Ми навіть і не помітили б, що вже час, якби не дзвінок від бабусі. Відчуваю: вдома мене чекає допит з пристрастями.

Весь цей час ми просиділи в бібліотеці, розказуючи різні історії зі свого життя, але так і не знайшли за що зачепитись.

— Тобто, ти, будучи у восьмому класі, мутузився з половиною школи? Не вірю! Ти не виглядаєш як бедбой. Я прямо бачу тебе такого маленького, худенького і в окулярах!

— По собі не судять Яруся!

— Ах ти ж! — Не витримавши, набрала в руку грудку снігу і запульнула нею в хлопця. Тей не очікувавши удару, навіть не відвернувся і сніжка запулила йому в обличчя. Так було приємно спостерігати, як грудка снігу мальовничо стікає з лоба прямо на ніс, залишаючи за собою мокрий слід.

— А оце ти дарма.. — Стряхнувши рукою крапельки води, промовив Яр. Запахло смаленим. Так,ноги в руки і..

— Не смій..Аааа! — Зірвалася з місця і побігла куди очі бачать. Правда, не далеко я втекла. Вже через десять метрів Ярослав наздогнав мене і повалив у кучугуру снігу, впавши зверху.

— Отак значить! — Хлопець взяв в руку добротну жменю снігу і повільно розмазав по моєму обличчю. — Ну, що? Подобається? Будеш ще мені нерви тріпати?

— Іди до дідька! — Відпльовуючись від снігу, викрикнула.

— Непраавильна відповідь.— Сказав і знову розмазав по пиці сніг.

— Пх..пх..ВСЕ-ВСЕ, досить! Будь-ласка, досить! Я більше не буду.

— Ось так.. — Він звалився з мене на бік і бухнувся в сніг. А я ще декілька хвилин відходила. Моє обличчя розчервонілося від натуги, а руки заледеніли від холоду.

— Вставай давай, мерзлячка. Ще захворієш мені.-Подав мені руку

— Про це треба було думати перед тим, як кидати мене в сніг. — Насуплено відповіла йому.

Я встала, показово проігнорувавши його руку, обтряхнулася від снігу і пішла вперед, наполегливо роблячи вигляд ображеної.

— Ну що ти оце, як жаба надулася? Між іншим це ти перша почала!

— Слухай, ми не в дитсадочку "А вона те! А він се!".

— Сказала, дівчинка тридцяти рочків, що пʼять хвилин тому кидалася в мене сніжкою.

— Бо заслужив!

— Ну, все-все, добре. Я був не правий.

— Як щиро..

— Ну що мені зробити? Може на коліна встати?

— Може і встати! — Психанула я. Хлопець же розцінив це серйозно, взяв і став на коліна.

— О, Ярославо, я так завинив перед вами! Чи удостоєте ви мене своїм прощенням? — Продикламував цей позер.

— Ти що робиш? Встань негайно! — Прошипіла я.

— Доки ви мене не пробачите, вік горіти мені у пеклі!

— Все, я тебе прощаю, тільки встань, прошу. Бо якщо нас побачать..

— То що? Ми знаходимося не в своєму часі, Яро. Нас через три дні вже тут не буде. Так що, плювати на все!

Тим часом, ми потихеньку дійшли до мого дому. Зупинившись перед дверима, я подивилася в його блакитні крижані очі і вперше не знала, що сказати. Я не знала, що нас чекатиме далі. Чи виберемося ми звідси, а якщо і ні, то як складеться наша доля знову? Я розгублена.

— Іди сюди, малявка. — Він пригорнув мене до себе, міцно обійнявши. — Все буде добре, чуєш мене, ми справимося. — Майже прошепотів він.

 Між нами повисла тиша, проте, здавалося, що наші очі все ще продовжували цей дивний діалог. Коли ми вперше побачились і заговорили тієї ночі, мені здавалося, що в його погляді на мільйони шматочків розтрощилася крига. Проте, зараз мені здається, що то зовсім не лід, а маленькі язички синього полумʼя, які переливаються різними відтінками.

— Ну все, давай, шуруй додому, випий бабусиного цілущого чайочку, щоб завтра була, як огірочок. — Розбив атмосферу Яр.

— Та іди ти!

Коли я зайшла в дім, закривши за собою двері і на моєму обличчі розцвіла усмішка.

В такому стані мене і побачила бабуся.

— Матір божа, Папа Римський! Ти де вивалялася так?

— Та так… Впала.

— Ага, знаю я такі падіння. Вставай з підлоги нещастя! Іди в гарячий душ і потім на кухню чай пити. Тільки не забудь капці взути!!