7

Вже три години ми сиділи в читацькому залі міської бібліотеки і намагалися розгадати цю чортову загадку.

— Ааа, в мене зараз мозок зірветься. — Не витримала я.

— Мдам, ще та задачка нам випала. Слухай, давай спробуємо розібратися інакше.

— Що ти пропонуєш?

— Для того, щоб дізнатися про те, що є суттєвою різницею між нами, було б не погано хоча б трохи більше дізнатися один про одного.

Я задумалася. Дійсно, ми взялися шукати у всілякій міфології схожі загадки, а відповідь може лежати на поверхні, точніше ось — сидить переді мною.
— Ну і з кого почнемо?
— Поступаюся дамі!
— Який джентльмен! Ну ім'я ти моє знаєш, до речі, звідки ?
— Чесно, не пам'ятаю, але мені здається, в реальному часі ми з тобою знайомі, бо як тільки я тебе побачив на ринку в моєму мозку одразу викарбувалося ім'я Ярослава.
— Так все таки мені не здалося! Чому ти втік?

— Я не можу дати конкретну відповідь. В той день я був дуже розгублений, тому вирішив прогулятися і пішов на базар, а там ти… В мене виникло якесь дивне відчуття, от ніби заклинило. А коли зрозумів, що і ти мене помітила, то це трішки мене зворушило. Ну погодься, дивно, що якийсь незнайомий чувак в тупу дивиться на тебе. От я і втік…

— Ну, так… я дійсно була здивована. — Повисла коротка пауза і я одразу продовжила. — Так от, в моєму часі мені двадцять девʼять років, через два місяці, двадцять восьмого лютого кругла дата. Я працюю в одному із філіалів міста головним бухгалтером. — Почувся смішок збоку. — Ну і що смішного?

— Та нічого.Тобі просто дуже підходить ця професія. Я прямо бачу, як ти сидиш за комп'ютером в окулярах і відчитуєш колег.

— Хей! Нічого подібного я не роблю. І взагалі, я ношу лінзи!

— То з приводу зору я все таки не помилився. Все-все, вибач. Продовжуй.

— Так ось, я люблю тварин, особливо пташок, там: соколи, яструби..Та ти з мене знущаєшся! —Скрикнула гнівно. Ця падлюка робить вигляд, ніби сидить за ноутбуком ще й так картинно уявні окуляри поправляє! 

А хлопець вже мало зі стільця від сміху не падав.

— Ооой, я не можу, хуу, давно так не сміявся! Вибач, просто в тебе таке обличчя було, гріх не скористатися ситуацією. Давай продовжимо?

— Ну ні, наговорилася вже! Тепер я хочу посміятися!

— Якщо чесно, мені розповідати особливо нічого, народився і виріс в цьому ж містечку. Закінчив девʼять класів, потім агроколедж. Після, вступив в Айті універ, в іншому місті, там влаштував свій невеличкий бізнес пов'язаний з продажем техніки, та й усе, в принципі. До речі, нічого не розповіла про дитинство.

— Та мені теж тут особливо нічого сказати. Своїх батьків я не знаю, мене виховувала бабуся. Власне, вона ж мені і розказала, що батьки загинули в авіакатастрофі. 

— Оу, вибач, я не хотів.

— Та, байдуже. Батьків я не пам'ятаю, а дитинство в мене було ідеальним. Навіть не уявляю, як може бути по іншому.

Ненадовго в кімнаті зацарила тиша. Кожен задумався про своє.

— Блін, ми так особливо нічого й не дізналися.

— А що ти хотіла? — Ярослав саркастично пирхнув.— Деякі люди примудряються, живучи разом десятки років, майже нічого не знати один про одного. А тут за двадцять хвилин ти хочеш всі деталі почути. Так нічого не вийде. У нас ще є час і ми маємо витратити його не дарма.

— Три дні. У нас є всього три дні. — Нагадала я.

— Ми справимось.— І сказано це було таким тоном, що сумнівів ніяких не виникало.