Частина 7: Шлях крізь темряву

Тепер, коли Полумна та Невілл опинилися перед черговим випробуванням, атмосфера навколо стала ще більш гнітючою. Повітря у величезній печері, в яку вони зайшли, було важким, а темрява настільки густою, що навіть світло паличок не могло її повністю розсіяти. На стінах час від часу виникали примарні зображення облич — давніх магів, яких зруйнувала власна жага до сили.

— Це місце… відчувається так, ніби воно вбирає нашу енергію, — сказав Невілл, витираючи піт зі свого чола.

— Бо це і є його мета, — відповіла Полумна тихо, її голос був схожий на шепіт вітру. — Печера Глибинних Рефлексій. Тут не лише магія, але й твоя воля проходять перевірку.

Невілл зрозумів, що слова Полумни мають значення. Кожен їхній крок давався дедалі важче. Їх охоплювало відчуття, ніби щось невидиме тисне на їхні думки й серця.

Дзеркала минулого

Посередині печери з’явився дивний об’єкт — кілька великих дзеркал, що утворювали круг. Вони здавалися старовинними, але їхні поверхні блищали, ніби в них ув’язнені цілі світи.

— Це випробування спокуси, — сказала Полумна, вивчаючи дзеркала. — Кожне з них покаже те, чого ти найбільше бажаєш… або боїшся.

Невілл здригнувся, але крокнув уперед. У першому дзеркалі він побачив себе — не такого, яким він був зараз, а впевненого, могутнього чарівника, який переміг усіх своїх ворогів і став героєм для всього магічного світу.

— Це… неправда, — сказав він, але його голос затремтів.

Полумна підійшла ближче, не торкаючись дзеркала.

— Ти знаєш, що це лише відображення твоїх прагнень. Ти вже сильний, Невілле, але не тому, що можеш перемогти всіх. А тому, що ти не боїшся діяти.

Його руки, які тремтіли, поступово заспокоїлися.

— Дякую, — сказав він, його голос став твердішим.

Полумна проти себе

Коли її погляд упав на дзеркало, Полумна на кілька секунд затамувала подих. У відображенні вона побачила своє найглибше бажання — те, що вона приховувала навіть від себе. Її батько був живим і щасливим. Він сидів у своїй майстерні, закладеній книгами й дивними артефактами, які завжди захоплювали його уяву. Полумна стояла поруч із ним, тримаючи в руках чашку теплого чаю. Вона бачила себе такою, якою мріяла бути: не воїном, не дослідницею, а звичайною дочкою, яка була вдома поруч із батьком.

У відображенні її батько засміявся й покликав її ближче. Його голос був теплим, таким знайомим і таким болісно реальним, що Полумна зробила крок уперед, не усвідомлюючи цього.

— Полумно, залишайся. Тут безпечно, — промовив він, його очі світилися любов’ю. — Усе це — просто марнота. Тобі не потрібно ризикувати життям. Ми можемо жити так, як ти завжди хотіла.

Її серце стислося. Вона відчувала тепло слів, їхню правдивість, але водночас десь глибоко розуміла, що це ілюзія.

— Батьку… — прошепотіла вона. Її пальці тремтіли, коли вона простягнула руку до дзеркала.

Відображення батька нахилило голову, його усмішка стала ширшою.

— Згадай, як добре нам було раніше, — він жестом показав на великий стіл, заповнений книгами, з яких вони разом читали, і дивними істотами, які вони разом шукали. — Тут твій дім, Полумно. Тобі не потрібні ці пригоди, не потрібні ті, хто тягне тебе в небезпеку.

Вона здригнулася. Його останні слова пройшли, ніби лезо, крізь її душу. Образ у дзеркалі тепер дивився на неї, але його обличчя почало змінюватися: голос залишався таким самим лагідним, але в очах з’явився холодний блиск.

— Вони залишать тебе. Усі, кого ти любиш, рано чи пізно підуть. Залишайся тут. Зі мною.

Внутрішній бій

Полумна відступила на крок, закусивши губу. Вона завжди знала, що її найбільший страх — це втрата людей, яких вона любить. Батько був її останньою справжньою родиною, і, втративши його, вона залишилася самотньою в магічному світі. Але тепер, коли перед нею стояла ця ілюзія, вона зрозуміла ще одну річ: її страхи не мали права керувати її життям.

— Ні, — сказала вона тихо, але впевнено.

Відображення нахилило голову, тепер його риси були дещо викривленими.

— Ти не можеш мене залишити, Полумно. Я єдиний, хто справді піклується про тебе.

Полумна підняла голову. Її голос став міцнішим.

— Це не ти, батьку.

Ти живеш у моєму серці, у моїх спогадах. Але це не реальність. Реальність — це те, що я роблю зараз.

Вона відчула тепло на своїй руці й озирнулася. Невілл стояв поруч, його очі були наповнені турботою.

— Полумно, ти сильніша, ніж думаєш. І ти не одна, — тихо сказав він, його слова відлунювали в її серці.

Цієї миті дзеркало затремтіло, а потім розлетілося на безліч осколків. Відлуння голосу “батька” стихло, і лише тиша залишилася в печері.

Полумна розуміє себе

Полумна опустилася на коліна, важко дихаючи. Її обличчя було мокрим від сліз, але вона посміхалася.

— Я більше не боюся, — прошепотіла вона.

Невілл присів поруч, м’яко обійнявши її за плечі.

— Ти тільки що перемогла найголовнішу битву, Полумно. Ти дала собі змогу бути вільною.

Вона глянула на нього, її очі були сповнені вдячності.

— І я рада, що ти тут, Невілле. Ти допомагаєш мені пам’ятати, хто я є.

Вони сиділи так кілька хвилин, поки їхні серця заспокоювалися. Полумна знала, що шлях попереду буде складним, але тепер у ній було щось нове — впевненість і віра, що разом вони зможуть подолати все.

Сутичка з тінню

Коли дзеркала почали тремтіти й обертатися, навколо завирувала темрява. Здавалося, що сама печера оживає, ковтаючи кожен звук і рух. Темрява скручувалася, як живе створіння, формуючи величезну постать. Її контури були нечіткими, але кожен елемент випромінював холод, страх і напругу. Постать нагадувала об’єднання всіх найглибших жахів, які герої колись переживали.

— Я є вашим найгіршим кошмаром, — промовила тінь низьким, багатоголосним тоном. Її голос відлунював у головах Невілла й Полумни, викликаючи мурашки по шкірі.