Частина 6: Ритм сердець

Зал, у якому вони стояли зі щитом Гармонії, поступово розчинявся у світлі, ніби світ визнавав їхню перемогу. Полумна й Невілл опинилися на відкритій галявині серед густого лісу. Щит, який вони тримали разом, здавалося, випромінював тепло, що пульсувало, синхронізуючись із їхнім диханням.

— Тепер що? — запитав Невілл, уважно вдивляючись у ліс, ніби очікував, що звідти з’явиться нове випробування.

Полумна, яка досі тримала щит, повільно відпустила його і поглянула на Невілла. У її очах відбивалася м’якість, яку він раніше не помічав.

— Тепер нам потрібно зрозуміти, як використовувати цей щит. І як він вплине на все, що ми знаємо. — Вона замовкла, її голос став тихішим. — Але я хочу, щоб ти знав… Без тебе я б цього не зробила.

Її слова застали Невілла зненацька. Він звик думати, що Полумна завжди така сильна й незламна.

— Я… — Невілл на мить замовк, намагаючись знайти потрібні слова. — Це ти показала мені, як бачити глибше. Як довіряти не лише силі, але й собі.

Вона усміхнулася, і ця усмішка була теплою, щирою.

— Ми чудова команда, правда?

— Найкраща, — відповів він, відчуваючи, як його серце трохи прискорює ритм.

Перший вечір у лісі

Вони вирішили залишитися на галявині, принаймні на одну ніч. Щит почав випромінювати слабке світло, яке захищало їх від зовнішньої загрози. Полумна розклала магічний вогонь, і вони сіли поруч, дивлячись, як полум’я танцює в тиші.

— Полумно, — почав Невілл, перебираючи думки в голові. — Ти завжди так добре розумієш, що відбувається. Звідки ти знаєш, що робити?

Вона задумливо глянула на нього, її пальці ковзнули по траві біля вогню.

— Я не завжди знаю. Часто я просто довіряю інтуїції. Але тепер… з тобою поруч, я почуваюся впевненіше.

Невілл відчув, як його обличчя почервоніло, але він зібрався з думками.

— Я також почуваюся інакше. Ти завжди бачиш у світі щось більше, ніж я можу зрозуміти. Але тепер я розумію, наскільки це важливо.

Вона нахилила голову, розглядаючи його, ніби бачила вперше.

— Ти завжди був сильним, Невілле. Але твоя справжня сила — це твоє серце. Твоя здатність віддавати себе іншим.

Він опустив очі, несподівано відчувши, як їхній погляд стає занадто інтенсивним.

— Я… я просто хочу зробити правильно. Для всіх.

Полумна наблизилася трохи ближче. Її голос був майже шепотом.

— І це те, що робить тебе особливим.

Ранок приніс несподіване. Ліс почав змінюватися, ніби сам простір навколо них підлаштовувався під нові обставини. Полумна і Невілл зрозуміли, що їхня подорож продовжується.

Дерева навколо них перетворилися на колони з кришталю, а доріжка під ногами засяяла, вказуючи напрямок. Щит, який тепер світився ще яскравіше, наче вів їх уперед.

— Я відчуваю, що це щось більше, ніж просто ще одне завдання, — сказала Полумна, дивлячись на дорогу.

— Можливо, це перевірка того, наскільки ми готові до наступного кроку, — припустив Невілл.

Їхня впевненість була помітною, але водночас між ними виникало щось нове. Це не просто партнерство чи дружба. Невілл часто ловив себе на тому, що його думки плутаються, коли Полумна дивиться на нього своїм проникливим поглядом.

Їхня дорога привела їх до нового залу, який здавався неймовірно просторим. У центрі висів магічний кристал, з якого виходили магічні нитки, що утворювали павутину по всій кімнаті.

— Що це? — запитав Невілл, обережно підходячи ближче.

— Це випробування довіри, — відповіла Полумна, і її голос звучав впевнено.

Ризик заради іншого

Магічна павутина відреагувала на їхню присутність. Кожна нитка почала світитися, а під ногами простір став нестабільним.

— Ми повинні пройти через це разом, — сказала Полумна, тримаючи Невілла за руку.

Коли вони зробили перший крок, павутина почала реагувати, наче перевіряючи їхню готовність діяти в унісон. Їхні рухи мали бути синхронними, і кожна неправильна дія викликала хвилю магічної енергії, що злегка відкидала їх назад.

— Ми мусимо відчувати одне одного, — сказала Полумна, дивлячись на Невілла.

Її слова прозвучали глибше, ніж просто стосовно випробування. Вона стиснула його руку, і в цей момент Невілл відчув, як його серце знову прискорює ритм.

— Я довіряю тобі, Полумно, — сказав він, дивлячись прямо в її очі.

— І я тобі, — відповіла вона.

Їхній наступний крок був ідеальним. Вони рухалися разом, ніби їхні серця і розуми працювали в єдиному ритмі. Павутина поступово зникла, визнаючи їхній зв’язок.

Коли вони вийшли з залу, Невілл зупинився. Він відчував, що між ними тепер є щось більше.

— Полумно, — почав він, але вона торкнулася його руки.

— Ти не мусиш нічого казати, Невілле. Я знаю.

Вона усміхнулася, і ця усмішка була сповнена тепла і чогось нового, чого вони обоє боялися, але водночас прагнули дізнатися більше.

Їхня подорож тривала, але тепер їхні серця билися в одному ритмі.

Після того як вони залишили залу, здавалося, що ліс навколо став світлішим, а атмосфера — теплішою. Сонце пробивалося крізь густі крони дерев, його промені лягали м’якими тінями на їхні обличчя. Полумна крокувала поруч із Невіллом, тримаючи в руці свій артефакт, а він — щит Гармонії.

— Що далі? — спитав Невілл, зупинившись на мить, щоб роззирнутися. — Чи дійсно ця подорож закінчиться, коли ми повернемо щит?

Полумна не одразу відповіла. Вона зупинилася, піднявши голову, ніби ловила якісь невидимі знаки в повітрі.

— Іноді здається, що не мета важлива, а шлях до неї. Чим більше ми рухаємося, тим більше розуміємо самих себе.

В її словах була така глибина, що Невілл відчув, як всередині нього щось зворушується. Він не міг зрозуміти, чи це вплив магії, чи просто її слова знаходили відгук у його душі.

— Полумно, ти коли-небудь думала про те, що буде після? — запитав він, його голос був тихим, але серйозним.

Вона подивилася на нього, її погляд був глибоким і пронизливим.