Частина 4: Миті тиші та буря попереду

Темні коридори, в які вони зайшли, не викликали страху, але кожен їхній крок відлунював у порожнечі. Це місце було майже покинутим, хоча колись тут зберігалися найсвятіші магічні знання. Тепер лише світло їхніх чарівних паличок освітлювало шлях. Той самий світ, який міг би віддзеркалити їхні приховані думки, якби вони були відвертіші одне з одним. Але наразі їхні почуття залишалися захованими, як і стародавні таємниці, які їм належало розгадати.

— Не думала, що тут буде так… похмуро, — промовила Полумна. Її голос майже не порушував тиші, але Невілл відчув у ньому нотки хвилювання.

Він обернувся до неї і зустрівся з її поглядом, але на мить щось всередині нього здригнулося, перш ніж він знову відвів очі вперед. Він знав, що вона також відчуває напруження. Та з кожним її словом він розумів, як важливо, щоб вони продовжували рухатися вперед. І, незважаючи на морок, він відчував дивну впевненість, що вони здатні подолати будь-яке випробування.

— Думаю, тут давно нікого не було, — відповів він, намагаючись приховати нервозність у голосі. — Але ми на правильному шляху.

Полумна мовчки кивнула і пішла далі. У її рухах було щось граційне, впевнене, що змушувало Невілла відчувати себе значно спокійніше. Він дивився на неї, як завжди, захоплюючись її здатністю долати труднощі, але і тим, як вона залишалася поруч. Вона ніби освітлювала темний шлях, і Невілл не міг позбутися відчуття, що її присутність у його житті стала для нього надзвичайно важливою.

Чим далі вони йшли, тим складнішим ставав їхній шлях. Коридори звужувалися, а повітря холоднішало, ніби вони наближалися до самого серця давнього зла. І ось перед ними, нарешті, відкрився зал. Він був величезним і водночас страшним, його стіни вкривали магічні руни, а на стелі висіли старі, тьмяні свічки, які майже не горіли. Але в центрі залу було щось незвичайне. Об’єкт, що випромінював ту саму магію, яку вони шукали. Це було лише початком.

— Ми прийшли, — сказав Невілл, його голос звучав твердо, але в ньому відчувалася вага майбутнього моменту. Він не знав, що на них чекає далі, але розумів одне: не тільки магія, але й їхня рішучість приведе їх до перемоги.

Полумна підійшла до центру залу і подивилася на артефакт. Це був давній камінь, оточений захисними чарами, які потрібно було зруйнувати. Її очі заблищали.

— Це той самий артефакт. Ми його знайшли, — сказала вона з легкою усмішкою, але її голос залишався напруженим.

Невілл зробив крок до неї, але раптом відчув, як його внутрішнє напруження посилилося. Це було місце, де випробовували їхню силу і почуття. В повітрі витав запах стародавності, магії й небезпеки. Усе навколо було пронизане чимось зловісним. Він повернувся до Полумни, щоб запитати, що робити далі, але в цю мить відчув, як повітря навколо них стало густішим.

— Нам треба бути обережними, — сказав він, ледве стримуючи тривогу в голосі. — Це не може бути так просто.

Полумна уважно подивилася на нього, її погляд був спокійним, але Невілл знав, що і вона відчуває напруження. Його слова, можливо, лише підтвердили її думки. Вона кивнула, і її обличчя стало ще більш зосередженим.

— Ти маєш рацію. Нам потрібно бути готовими до всього, — промовила вона, і в її голосі Невілл почув ту саму рішучість, яка завжди допомагала їй долати труднощі. — Але ми впораємося. Ми впораємося разом.

Невілл відчув, як її слова проникають в нього, надаючи сил. Він був поруч із нею, і це було не просто випадковістю. Це була їхня спільна мета, їхня спільна боротьба. Їхній союз тепер став міцнішим, ніж будь-коли, і в цьому було щось магічне, що йшло значно глибше, ніж просто їхня подорож.

Коли вони наблизилися до каменя, їхні палички почали світитися, віддзеркалюючи магію навколо. Полумна взяла Невілла за руку, і він відчув, як її дотик надає йому впевненості. Це було дивне відчуття — бути так близьким до людини, чиї думки і почуття він тепер відчував майже інтуїтивно. Усе, що вони пережили, привело їх сюди, і тепер вони стояли на порозі чогось значно більшого.

У ту мить Невілл усвідомив, що його почуття до Полумни виходять далеко за межі просто захоплення і прихильності.

Він не знав, як це назвати, але він відчував, що вона була для нього значно важливішою, ніж він думав. Вона була його підтримкою, його союзником, і в її присутності він відчував себе не лише сильнішим, але й захищеним.

— Готовий? — тихо запитала вона, дивлячись на нього. У її очах палав той самий вогонь, який завжди надавав йому сили.

Невілл подивився їй в очі, і в ту мить зрозумів, що готовий. Він був готовий до всього. І якщо їм доведеться зіткнутися з небезпекою, то лише разом.

— Так, — відповів він, і вони зробили крок вперед, готові до того, що їх чекає у цьому темному залі.

Камінь завис у повітрі, обертаючись повільно, мовби вивчаючи тих, хто порушив його спокій. Його сяйво заливало залу, вириваючи з темряви кожну деталь стародавніх барельєфів на стінах, кожну тріщину на кам’яній підлозі. Полумна і Невілл стояли нерухомо, тримаючись за руки, ніби їхня сила залежала від цієї простої дії.

Полумна відчула, як її пульс прискорився, але не через страх. Її серце билося в унісон із ритмом магії, яка тепер вирувала навколо них. Вона дивилася на камінь, але її думки були про Невілла — про те, як він уперше з такою впевненістю відповів на її виклик. Його рука була теплою і міцною, і цей дотик дарував їй відчуття, що вона не одна.

Невілл, у свою чергу, відчував змішання почуттів. Він знав, що вони близько до мети, але ще більше його вразило те, як Полумна поводилася. Вона була такою зосередженою, спокійною навіть у момент, коли магія здавалась неконтрольованою. Її присутність поряд змушувала його відчувати себе сильнішим.

— Ми це зробили, — сказав він, намагаючись приховати хвилювання.

Полумна мовчки кивнула, але її очі залишалися прикутими до каменя. Її пальці все ще торкалися його руки, ніби вона боялася, що варто їй відпустити — і магія, і їхній зв’язок зникнуть.