Частина 3: Підготовка до подорожі

Ранок у Хогвортсі починався, як завжди, з легкої свіжості. Сонячні промені проникали крізь великі вікна бібліотеки, освітлюючи величезні полиці зі стародавніми книгами. Галасливий світ замку був далеко, тут панував майже містичний спокій, який дозволяв зосередитися на чомусь важливому й потаємному.

Невілл сидів за столом, розгорнувши перед собою товсту книгу про магічні рослини. Він намагався зосередитися на тексті, але думки постійно відлітали кудись далеко. Насправді його думки були з Полумною. Він весь час думав про те, що їм належить зробити. І це його хвилювало. Як він буде справлятися з цією подорожжю, з тими випробуваннями, які їм доведеться пройти? Це було не просто пошукове завдання. Це було щось більше, випробування не лише їхніх знань і сили, але й їхньої особистої сміливості. Особливо для нього.

Він знову повернувся до книги, але слова перед його очима розмивалися. Раптом він відчув, що хтось підійшов ззаду. Це була Полумна. Її легка, але впевнена хода завжди одразу видавала її присутність. Вона стала поруч, оглядаючи той самий том, що й він.

— Невілле, ти тут? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася та сама доброзичлива турбота, яка завжди змушувала Невілла почуватися спокійніше. Він не міг не помітити, як її погляд м’яко затримався на ньому, ніби вона чогось чекала, хоча й не говорила про це.

Невілл підняв очі. Він зустрівся з її поглядом і відчув, як щось невидиме, але потужне, пройняло його груди. Він різко відвернувся, намагаючись приховати свої почуття. Але він не міг уникнути того, що відчував, коли вона була поруч. Це було не просто хвилювання через майбутню подорож — це було щось набагато складніше, глибше. Це було відчуття того, що вона була для нього не просто другом, а чимось важливішим, ніж він міг собі уявити.

— Привіт, — сказав він, намагаючись приховати своє хвилювання. Його голос звучав трохи незграбно. — Я шукав інформацію про те, що нам потрібно буде взяти з собою.

— Не переймайся, Невілле, — відповіла вона з м’якою усмішкою. — Ми візьмемо лише найнеобхідніше. Палички, трохи їжі, і все. Залишимо місце для артефактів, якщо раптом знайдемо щось важливе. Але найголовніше — це наша рішучість.

Полумна говорила з такою впевненістю, що Невілл відчув полегшення. Але потім він знову глянув на неї, і його погляд затримався на її обличчі. У її очах був той самий світ, який завжди притягував його. Невілл раптом зрозумів, що більше не може приховувати своїх почуттів. Вона була так близько, і кожна мить їхньої спільної подорожі стала для нього важливою. Він так часто ховав свої емоції за маскою скромності та сумнівів, але поруч із нею його серце починало битися швидше.

— Я… — Невілл зупинився, не знаючи, як почати. Полумна повернулася до нього, злегка нахиливши голову, її волосся засяяло в променях світла.

— Ти щось сказав? — її питання було легким, майже грайливим, але Невілл відчув, як у ньому зароджується щирий страх. Що, якщо вона його не розуміє?

— Я просто… думаю, що це буде непросто. Ти права, звісно, нам потрібно бути рішучими, але я… — він замовк, не наважуючись продовжити. Полумна, не дочекавшись завершення його фрази, злегка усміхнулася.

— Невілле, тобі зовсім не потрібно бути ідеальним. У цьому немає нічого страшного. Ти вже показуєш, що готовий, і цього достатньо. Ми впораємося, і я вірю, що ти зможеш не лише впоратися, але й здивувати самого себе. Ти — набагато сильніший, ніж думаєш.

Її слова проникли в його серце, немов були тією відповіддю, яку він так довго шукав. Він відчув, як тягар тривоги та сумнівів, який він носив у собі, почав відступати. Він міг бути собою, і Полумна приймала його таким, яким він є. Це означало для нього більше, ніж усе інше.

Полумна ще раз глянула на нього, її погляд був ніжним і розуміючим. Вона була поруч, готова підтримати його в будь-який момент, і це давало йому сили рухатися вперед.

— Ми почнемо підготовку завтра, — сказала вона. — Я впевнена, що ми впораємося.

Ввечері того дня, коли всі учні вже розійшлися по своїх кімнатах, Невілл ще довго не міг заснути. Він лежав у своєму ліжку, вдивляючись у стелю.

Його думки були зайняті лише Полумною. Її усмішка, її слова, її впевненість. Здавалося, вона могла прочитати його почуття та підтримати у будь-який момент. Це було дивне, але таке сильне відчуття. Він знав, що їхній шлях буде важким, але з кожним її словом він відчував, як його рішучість міцніє.

Наступного ранку вони знову зустрілися в бібліотеці. Невілл помітив, що Полумна була такою ж зібраною, як і завжди. Вона виглядала рішучою, але в її очах знову був той м’який погляд, який так глибоко його зачіпав.

— Усе готово? — запитав він, намагаючись усміхнутися. Він помітив, як її губи ледь здригнулися, і вона приховала свою усмішку.

— Майже, — відповіла вона. — Нам залишилося лише обрати маршрут і уточнити деякі деталі. Думаю, ми готові.

Вони продовжували свої приготування, але кожен момент, кожен погляд став для Невілла значущим. Він знав, що попереду їх чекають випробування, що їхній зв’язок буде перевірено, але також знав, що поруч із Полумною він буде готовий до будь-якого виклику. Можливо, їхній шлях був сповнений невизначеності та страху, але одне Невілл знав напевно — він був не один.

Коли вони вирушили в дорогу, Невілл зрозумів, що кожен крок, кожен момент поруч із нею має особливе значення. Вони не просто шукали давні знання чи магічні артефакти. Вони шукали одне одного, і в цьому було щось набагато цінніше, ніж вони могли собі уявити.

Невілл і Полумна продовжували підготовку до подорожі в бібліотеці, переглядаючи карти й старовинні манускрипти. Час від часу їхні погляди перетиналися, і Невілл відчував легке напруження в повітрі, яке ніби згущувалося між ними. Він не міг зрозуміти, що це було — просто близькість чи щось більше, що зростало з кожним їхнім спільним моментом. Кожен погляд, кожне слово, здавалося, підсилювали ті почуття, про які він боявся думати.