Частина 2: Таємниця руїн

Після свого незвичайного подорожі лісом Невілл і Полумна повернулися в замок. Хогвартс увечері виглядав ще більш загадково. Відновлені башти велично сяяли на фоні зіркового неба, але в повітрі все ще вивалося відчуття чогось незавершеного.

У головному залі було гамірно: студенти обговорювали домашні завдання, нові квідичні стратегії та незначні плітки. Невілл почував себе чужим у цьому пожвавленні.

— Ти думаєш, нас хтось помітив? — шепотом запитав він у Полумни.

— О, нас точно помітили, — відповіла вона з усмішкою, киваючи в бік професора МакГонагалл, яка спостерігала за ними з кута.

Невілл нервово ковтнув. Він ще не звик бути в центрі уваги, особливо якщо це стосувалося його вчинків за межами замку.

— Спокійно, — додала Полумна. — Ми ж нічого не порушили.

— Поки що, — пробурмотів він.

Пізніше ввечері, коли загальний зал порожнів, до них підійшла професор МакГонагалл. Її суворий погляд пройшов по Невіллу, але зупинився на Полумні, яка з цікавістю розглядала свою колекцію пір’їв.

— Міс Лавгуд, міс Долгопупс, — почала вона. — У вас є пояснення, чому вас бачили біля Забороненого лісу?

Невілл напружився.
— Ми просто… досліджували магічні рослини.

— Ліс нас привернув, — легко пояснила Полумна. — Там є щось древнє, професор. Воно кличе.

МакГонагалл насупилася. Її погляд став серйознішим, але в ньому промайнув натяк на розуміння.
— Ліс дійсно сповнений загадок, міс Лавгуд, але деякі з них краще залишити в спокої.

Вона замовкла, але потім додала:
— Якщо вас так тягне до стародавніх таємниць, можливо, у мене є для вас завдання.

Вони переглянулись, їхній інтерес був явно розпалений.

— Що за завдання? — обережно запитав Невілл.

МакГонагалл підійшла ближче і заговорила тихим голосом.
— Неподалік від школи, в горах, знаходяться руїни, які були приховані магією багато віків. Нещодавно вони знову стали видимими.

— Руїни? — Полумна підняла брову. — Це звучить захопливо.

— Захопливо — не те слово, міс Лавгуд, — сухо відповіла МакГонагалл. — Навколо цих руїн все ще діє сильна магія. Кілька дослідників вже намагалися проникнути туди, але ніхто з них не зміг подолати бар’єри.

— Чому ви хочете, щоб ми пішли туди? — насторожився Невілл.

— Тому що, містер Долгопупс, саме такі, як ви, можуть впоратися з цим завданням.

Її слова прозвучали як похвала, але одночасно й як виклик.

Наступного ранку, як тільки сонце почало освітлювати старі кам’яні стіни Хогвартса, Невілл і Полумна зустрілися в бібліотеці. Вона була порожньою і тихою, а довгі тіні від колон ледь торкалися підлоги. Через відсутність студентів і викладачів тут панував майже святковий, невагомий спокій, що давав відчуття, ніби час уповільнився.

Невілл, наче загублений у цьому світі старовинних книг, перегортав сторінки великого тому про магічні рослини, намагаючись знайти хоч щось, що могло б допомогти їм у їхньому шляху. Він відчував, як важко було сконцентруватися на цьому, коли думки постійно поверталися до їхнього майбутнього завдання. Полумна тим часом переглядала книги, присвячені древнім магіям і магічним артефактам, але її погляд то й справа ковзав по сторінках книг, ніби її думки були десь далеко.

— Подивись сюди, — сказала вона раптом, перегортаючи сторінку однієї давньої книги, чиї сторінки вже почали жовтіти від часу. — Тут йдеться про бар’єри, які реагують на почуття і внутрішній стан магів, що проходять через них. Магія цих бар’єрів тісно пов’язана з емоціями, з тим, що ми приховуємо або чого ми боїмося.

Невілл відірвався від своїх думок і подивився на неї. Полумна здавалася набагато спокійнішою, ніж він. Її обличчя було зосередженим, а очі — сповненими рішучості. Він відчув, як вона все більше впевнена в їхній місії.

— Емоції, — задумливо повторив Невілл, прокручуючи в голові слова Полумни. — Тобто бар’єр перевірить, наскільки ми чесні з собою?

— Так точно, — кивнула вона. — Він може випробувати нас на страх, сумнів, гордість або навіть жадобу влади. І якщо ми не зможемо пройти через ці випробування, бар’єр нас не пропустить.

Невілл відчував дивну суміш хвилювання і тривоги. Він ніколи не був майстром у контролі своїх емоцій.

Все, що він знав, це як приховувати свій страх і невпевненість, коли справа стосувалася інших. Він же не міг дозволити собі бути слабким, особливо коли йшлося про Полумну, яка, попри всю свою ексцентричність, завжди здавалася такою впевненою у своєму шляху. А що, якщо вона виявиться правою, і йому доведеться сміливо визнати свої почуття?

Полумна, помітивши його замішання, раптом усміхнулася — легкою, майже ігровою усмішкою, що заспокоїла його.

— Ти не повинен переживати, Невілл, — сказала вона м’яко. — Все буде гаразд. Ми впораємося.

Його серце трохи завмерло від її слів, і на мить він відчув, як щось важливе в його житті змінюється. Чи могла це бути дружба? Чи щось більше?

— Ми повинні бути готові, — продовжувала Полумна, не помічаючи, як він переживає. — Нам потрібно буде взяти з собою мінімум речей. Чисте знаряддя — і наші магічні палички. Все інше не має значення. Ми ж не знаємо, що нас чекає.

Невілл знову кивнув, але його думки з цього приводу були розмитими і неясними. Це було не просто пригодою — це було щось більше. І він розумів це, хоча ще не міг до кінця усвідомити.

Коли вони покинули замок, день уже підходив до кінця, і туман, що збирався в горах, огортав все навколо, ніби ніжний, але мракобісний вуаль. Студенти рідко наважувались виходити в ці землі, бо їх охоплював ореол давніх міфів і страхів. Гори завжди залишалися таємничими і недосяжними. Але для Невілла і Полумни це була не просто магічна місія — це було особисте випробування, яке перевіряло їхні сили, довіру один до одного і їхні особисті таємниці.

Коли вони почали підйом, холодний вітер терзав їх, і кожен крок у цьому заплутаному, крутовладному ландшафті здавався все більш важким. Невілл відчув, як його дихання ставало частішим, а ноги втомлювались швидше, ніж він очікував. Він ніколи не був хорошим у тривалих походах, і його фізична форма, хоч і була сильною, не підходила для складних подорожей такими дикими місцями.