Частина 1: Шепіт лісу

Після закінчення війни світ не одразу повернувся до рівноваги. Хогвартс, відновлений магією та наполегливою працею, сяяв новими вежами та чистими коридорами, але тіні битви все ще переслідували його мешканців.

Невілл Долгопупс часто уникав людних місць. Після війни його вважали героєм, але він не відчував себе таким. Замість цього він згадував тих, хто загинув заради перемоги, а меч Гриффіндора в його руках все більше нагадував йому про обов’язок.

Полумна Лавгуд прийшла до Хогвартса з іншим настроєм. Її дивна усмішка та спокій здавалися недоречними для місця, яке пережило стільки горя, але її бачили глибше: вона не уникала тіней минулого, а використовувала їх як джерело сили.

— Ти знову в лісі? — Полумна зупинилася на краю Забороненого лісу, де Невілл, здавалося, намагався стати непомітним.

— А що тобі до цього? — його тон був грубіший, ніж він хотів.

Полумна не звернула уваги. Вона уважно подивилася на нього, потім на меч у його поясі.
— Ти боїшся, що він знову принесе смерть?

Її слова боляче вдарили. Невілл спробував щось відповісти, але замовк. Вона, як завжди, потрапила в саму точку.

— Я теж хочу йти, — додала вона, не чекаючи дозволу. — Цей меч — не тільки твоя історія.

Ліс зустрів їх тишею, але вона була тривожною. У кожної гілки, кожного листка був свій голос. Спочатку здавалося, що це просто вітер, але шепіт став усе чіткішим.

— Ти чуєш це? — запитав Невілл, вдивляючись у темні силуети дерев.

Полумна кивнула, але не зупинилася.
— Це не небезпечно. Поки.

Доріжка ставала все більш звивистою. Дерева росли гуще, їхні гілки перепліталися так, що світло ледь пробивалося. Але найстранніше було в самому повітрі: воно, здавалося, тисло на них, змушуючи йти повільніше.

Невілл постійно оглядався, міцніше сжимаючи рукоятку меча. Полумна йшла попереду, немов вела їх якась невидима сила.

— Ти завжди була такою впевненою? — нарешті запитав він, коли вже не зміг стримати свої сумніви.

Вона обернулася через плече. Її погляд був м’яким, але якось провокуючим.
— Ні, — відповіла вона. — Просто я знаю, що страх — це частина шляху.

Туман з’явився раптово, ніби вирвався з землі. Спочатку він був легким, майже непомітним, але з кожним кроком ставав густішим.

— Це закляття, — сказав Невілл, оглядаючись. — Воно намагається нас зупинити.

Полумна зупинилася, прислухаючись. Туман почав шепотіти їхні імена.

— Це не просто закляття, — прошепотіла вона. — Це наші власні страхи.

Голоси ставали голоснішими.

— Ти ніколи не був героєм, — пролунав голос Гаррі в вухах Невілла. — Ти просто опинився в потрібний час у потрібному місці.

Ці слова пронизали його, як ніж. Він зупинився, відчуваючи, як його ноги ставали важчими.

Полумна почула зовсім інше. Голос її матері, тихий і докірливий.
— Чому ти не знайшла мене? Ти ж могла.

Її руки тремтіли. Вона намагалася сказати собі, що це неправда, але її серце почало піддаватися.

Невілл раптово відчув, як чиясь рука стиснула його. Полумна стояла поруч, її очі палали рішучістю.

— Це не реально, — сказала вона. — Вони намагаються змусити нас здатися.

— А що, якщо вони праві? — прошепотів Невілл.

Вона усміхнулася, хоча її голос тремтів.
— Навіть якщо праві, це не означає, що ми не повинні йти далі.

Туман почав розсіюватися, але ліс показав нову загрозу. На їхньому шляху з’явилися величезні акромантули, їхні чорні тіла блищали в місячному світлі.

Невілл витягнув меч, його рука тремтіла.
— Вони нас не пропустять.

Полумна підняла паличку, але замість атакуючого закляття вимовила заспокійливе:
— Lumos pacem.

Її паличка почала світитися м’яким золотим світлом. Акромантули зупинилися, їхні очі звузилися.

— Ти думаєш, що вони нас зрозуміють? — Невілл дивився на неї, не розуміючи її впевненості.

— Можливо, вони думають про нас те ж саме, — відповіла вона, повільно наближаючись до створінь.

Акромантули відступили вбік, даючи їм пройти.

— Іноді, Невілл, найбільший ворог — це той, кого ми ще не встигли зрозуміти, — сказала вона, озираючись на нього.

Після того як акромантули зникли в глибині лісу, їхній шлях привів до кам’яного вівтаря.

Цей древній монумент був схований серед густої рослинності, його поверхня була покрита мохом, а гравіювання мерехтіли магічним світлом.

Полумна зупинилася перед ним, її очі загорілися від інтересу.
— Це… неймовірно. Збережені руни давнього магічного ордену!

— І що це означає? — Невілл не міг приховати роздратування. Він відчував, як ліс все більше тисне на нього, немов зловісна магія виводила його сили.

Вона нахилилася, щоб краще розглянути символи.
— Йдеться про жертву, — сказала вона, не піднімаючи голови. — “Той, хто шукає, має бути готовий віддати найцінніше.”

Невілл насупився і подивився на неї.
— Жертва? Полумна, ми не можемо дозволити собі грати з такими речами.

Вона підняла погляд, і в її очах був той самий блиск, що й завжди, але тепер він змішувався з тінню сумніву.
— Іноді жертва — це не щось матеріальне, — м’яко відповіла вона. — Це може бути страх, сумнів… або навіть власна гордість.

Він ступив до вівтаря, уважно розглядаючи його. На камені були видні сліди крові — давно висохлої, але все ще зберігаючої відбиток сили.

— Думаєш, це пастка? — запитав він.

— Звісно, — усміхнулася вона. — Все, що пов’язано з такими місцями, — це пастки. Питання в тому, чи готові ми ризикувати?

Полумна почала читати руни вголос, її голос був чітким і впевненим. Кам’яний вівтар задрижить, і на його поверхні з’явилися магічні спалахи. Невілл відчув, як повітря навколо стало важким, майже відчутним.

— Що ти робиш? — запитав він, міцно стиснувши меч.

— Активую його, — спокійно відповіла вона.

— А що, якщо ми не готові?