— Гей, відпусти мене! Ти хто така, що маєш право забирати мене? Ти що, не знаєш, що за це передбачена кримінальна відповідальність? Згідно з Кримінальним кодексом України, стаття 146, незаконне позбавлення волі або викрадення людини караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк. А згідно із Законом потойбічних істот, стаття 123, викрадення потойбічної істоти карається тим, що три роки тобі ніхто з потойбічних істот не буде допомагати. Я звернусь до Захисту прав потойбічних істот!
— Угу.
— Що, угу? Ти що, глуха? Відпусти мене! Ти хто така? Я ж тільки відійшла на метр, хто це мене підхопив? Останній раз запитую: ти хто така? У мене вже хвіст скоро відірветься, ану, відпусти. Ти схопила мене прямо за хвіст.
Хухі було не страшно, але серце калатало. Вона точно знала, що викрала її птаха, але менша за лелеку. Але куди вони летять і чому та птаха мовчить?
Вони покружляли над деревами і приземлилися прямо на гніздо. Маленька пташка з намистом і кумедним капелюшком дуже обережно опустила Хуху в гніздо.
— Ви що, не чули, що я до вас говорила? — розгнівано спитала Хуха.
— Чому ж не чула? Чула, звісно!
— А чому не відповідали?
— Колись моя родичка так відповіла, і сир випав з її дзьоба, і хитра лисиця його забрала. Ти що хотіла, щоб я відпустила, і ти б дісталася лисиці?
— Які ви добрі, прямо не можу вами намилуватися! — заявила Хуха. — А навіщо ви взагалі мене вкрали, раз так за мене хвилюєтеся?
— Та я не тебе крала, у тебе в сонячних промінчиках блимнуло люстерко, я його брала, а ти вчепилась за нього. Навіщо воно тобі?
— По-перше, то не люстерко, по-друге, воно моє, а в-третє, це подарунок пана Польовика.
— Кого, кого?
— Польовика.
— Що ж я накоїла! — заволала пташка. — Зараз прийде його жінка Полудниця, і в мене буде купа проблем. Іди звідси швиденько, щоб я тебе тут не бачила.
— У Польовика є жінка? А чому я її не бачила? Гаразд, про неї поговоримо пізніше. Ви, пані, не далекоглядні: якщо ви вкрали мене, то вам одна кара, а якщо через вас я загину, то й кара буде більшою. Куди ж я піду?
— Так ти права, а що мені робити?
— Я все придумала. Зараз ви покажете мені ваш будинок, я бачу, в ньому багато різних красивих речей. Ви розкажете про себе, а я скажу Польовику чи його дружині, що сама вас попросила провести для мене екскурсію. Ну що, згодні?
— А в мене є вибір? А хто ти така? Я таких чудернацьких звірів ще не бачила.
— Я ніякий не звір, я Хуха, і звуть мене Смішинка.
— А я сорока, і звуть мене Агапія.
— От і познайомилися. Можна, я буду звати тебе Гапа?
— Ну, Гапа, так Гапа. Тож ласкаво прошу тебе до мого музею на дереві.
— Справді, в тебе не будинок, а музей. А в ньому є багато цікавих артефактів?
— Все, що тут знаходиться, збирали всі мої покоління. Менше слів, заходь, я все тобі покажу та розкажу.
Хуха й Гапа зайшли в будинок. Він був двоповерховий, із великими вікнами. Полиці в кімнатах були заповнені дивовижними артефактами, які розповідали про давні часи!
— А що це за камінь? — запитала Хуха, розглядаючи дивний камінь, що стояв перед ними.
— Це перший камінь нашого заповідника, — відповіла Агапія з гордістю. — З нього почалася вся наша колекція! Моя пра-пра-прабабушка жила тут ще до того, як з'явився заповідник.
— Справді? А коли це було?
— У 1841 році, коли герцог Ангальт-Кетенський заснував тут хутір. Він називався «Ангальт-Кетен», «Новий Кетен» або «Нова Асканія». Ось бачиш ту підкову? Вона з стайні герцога! Він хотів розводити арабських коней, але у нього нічого не вийшло. Може, він не спитав дозволу в потойбічних істот, а, може, в богів були інші плани на цю землю.
— То твоя родичка жила тут ще з тих часів?
— Ні, — зітхнула Агапія. — Вона жила тут, коли на цих землях кочували скіфи. Тут вони полювали на кабанів і антилоп!
— Ого, у тебе такий цікавий родовід!
— А це ось предмет мого музею належав кошовому отаману Костю Гордієнку. Він створив та очолював Кам’янську та Олешківську Січ. Його могила в селі Республіканець на Херсонщині. Знаєш, він співавтор Конституції Пилипа Орлика?
— Конституції? Це ж важливо!
— Так! Вона була написана в 1710 році і вважається першою конституцією в сучасному розумінні. Уяви, конституцію США ухвалили тільки в 1787 році, а Польщі та Франції — в 1791!
— То твої предки, може, були знайомі з ним?
— Може, так. А може, вони допомагали писати Конституцію. Але про це історія мовчить…
— Як жаль! — сказала Хуха, задумавшись. — Було б цікаво дізнатися більше!
— Ні, не можна так сказати! — заперечила Агапія. — Я дуже радію, що ми маємо до цього стосунок. У моєму музеї є докази, що Україна — це не просто країна, а справжній рай! Мої предки розповідали мені одну легенду.