Розділ 3 Польовик з Асканії-Нової

Сонце вже повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо в теплі відтінки золотого і рожевого. Його останні промені пестили землю, роблячи пшеничні колоски яскравішими, а стежку — казковішою. Пан Лелека і Смішинка приземлилися на ґрунтовій дорозі, яка зміїлася, розтікаючись в різні боки, немов заплутана нитка старого килима. Одна стежка звивалася наліво, а інша тягнулася праворуч, у бік, де виднілося самотнє дерево, що розкинуло свої гілки, ніби кликало їх до себе.

— Ого, яке величезне! — захоплено прошепотіла Смішинка, вдивляючись у далечінь.

Не вагаючись, вони звернули праворуч, відчуваючи, як кожен їх крок веде до нової таємниці. Вітер м'яко грався зі стеблами трави, ніби хотів щось розповісти, а повітря було наповнене ароматами вечірньої землі і свіжості. Далекі звуки природи, шелест листя і спів птахів створювали відчуття, що цей шлях відкриє щось надзвичайне.

— Нарешті! Я вже думав, чекатиму вас тут до ранку.

— Лелека й Хуха озирнулися, але нікого не побачили.

— Пане Польовик, — звернулася Хуха до дерева, — це ви?

— Я можу приймати різні форми: бути великим чи маленьким, стати людиною чи лисицею. Але деревом — ні, навіть я на таке не здатен, — відповів Польовик.

— Тоді покажіться! А то ми тут, як із гілкою розмовляємо, — зауважив Лелека.

— Чи це для вас проблема, пане Вчений? Ви ж он із Хухою мандруєте — і нічого, — засміявся Польовик. — Мені вечорами важко підніматися, то краще ви підійдіть до мене.

Наблизившись, друзі побачили старого чоловіка з великою палицею, що сидів на камені. На ньому був капелюх, прикрашений травою та квітами, а через плечі накинута хутряна шуба, на якій також росли живі квіти.

— Я такого ще не бачила! — здивувалася Смішинка. — Як це квіти й трави ростуть на шапці та шубі?

— Ти ще багато чого не бачила, маленька, — відповів Польовик. — А ви, пане Лелеко, чому стоїте як укопаний?

— Усе думаю про те роздоріжжя. Якби ми звернули ліворуч, блукали б полями вночі, а тут ще й вовки…

— Пане Лелеко, я живу вже півтори тисячі років і, мабуть, щось таки знаю. Якщо людина, птах чи звір, або навіть така маленька істота, як Хуха, опиняється в невідомому місці, вона завжди обирає праворуч. Це відомий факт, який використовують у містах, у супермаркетах. Вам нічого не загрожувало, — заспокоїв його Польовик. — А от вовків і лисиць у нас справді багато. Сонце вже зайшло, і настав час піти до мого будинку. Це якраз їхній час.

Лелека і Смішинка рушили за Польовиком.

— А куди ми йдемо? Тут поле, і вашого будинку не видно. Ми точно правильно йдемо? — поцікавився Лелека.

— Пане, я тут живу вже поважний вік, і, повірте, свою домівку знайду. Ось вона.

Польовик зупинився біля невисокого пагорба, вкритого ковилом, і двічі вдарив палицею об землю. Земля розійшлася, відкривши широкі сходи до підземного будинку.

— Ого! Ви володієте магією? Звідки з’явилися ці сходи? А ви мене не перетворите на жабку? — злякано запитала Смішинка.

— Всі потойбічні істоти мають особливі здібності, але це не зовсім магія… чи, може, і магія. Хай це залишиться таємницею. І перетворювати тебе на когось іншого я не збираюся. Можливо… — усміхнувся Польовик.

— Обережно, сходи завеликі для тебе, — сказав турботливо Лелека, посадивши Смішинку на своє плече.

— Ласкаво прошу до мого будинку, — сказав Польовик і почав спускатися сходами.

— Як тут гарно! Я не бачила красивішого місця, — захоплено вигукнула Смішинка, оглядаючи незвичайний будинок. У повітрі легенько тріпотіли невидимі промінчики світла, ніби живі іскорки, що переливалися в усіх кольорах веселки, наповнюючи кімнату м’яким теплом.

— Вибачте, пане Лелеко, але у вас кругом одні книги. А тут подушечки такі яскраві, пледи наче зірки торкнулися! — додала вона, захоплюючись кожною деталлю.

Хуха не могла всидіти на місці. Вона бігала по будинку, зачаровано розглядаючи все навкруги: стіни змінювали кольори, ніби реагуючи на її настрій, а підлога під ногами ніжно рипіла, ніби привітно муркотіла.

— Ой, а це у вас телефон? — вигукнула Хуха. — І що, у вас навіть інтернет є? — здивувалася вона.

— Звісно, є! — усміхнувся Польовик. — Цей телефон мені подарував фермер за те, що я врятував його сина, який заблукав у соняшниковому полі. У мене тут багато таких подарунків — ми, Польовики, дружимо з людьми й завжди їм допомагаємо.

— А це на фото ви з нашим Лісовиком? — поцікавилася Хуха, зупинившись біля старої фотографії, де два чоловічки обіймалися біля величезного дуба. — Ви його знаєте?

— Так, це мій двоюрідний брат, — усміхнувся Польовик. — А тепер я приготую вам вечерю, бо ви, мабуть, зголодніли.

— Ми не відмовимося! — радісно відповіла Смішинка. — І пану Лелеці дайте липового чаю, а мені щось солоденьке. Він полюбляє ввечері пити липовий чай, а я люблю солодощі!

— Смішинко, не потрібно вказувати Польовику, що нам подавати. Ми вдячні за будь-яку вечерю, — втрутився Лелека.

— Ой, пане Лелеко, ви, як завжди, нудний!

— А ти знаєш, хто просить щось — у того хвостик виростає, — жартома відповів Лелека.