Розділ 2 : У кожного своя Доля

— Я лечу-у-у-у! Пане Лелеко, подивіться, який чудовий краєвид! — вигукнула Смішинка.

— Дивись мовчки, не заважай мені! Я зайнятий, — відповів Лелека.

— І чим же може бути зайнятий птах, який летить сам серед такого великого й прекрасного неба? Ви що, на світлофори дивитесь? — засміялася дівчина.

— Мало тебе в чохол посадити, тобі ще й маску треба, щоб менше базікала! — буркнув він.

— Ой, пане, дивіться! Там на галявині пані Лелека!

— Бачу. Але що вона робить одна серед такого великого поля?

— Я зрозуміла! Це не Лелека, це ваша Доля! Я ж обіцяла показати вам наш світ? Тож давайте спускайтеся, зараз у неї все розпитаємо.

Лелека виконав красивий пірует у повітрі й граціозно приземлився поруч із пані Лелекою.

— Доброго дня, пане Лелеко, дозвольте представитися, я...

— Та знаємо, хто Ви! — перебила її  Хуха, ледве вибираючись зі свого "будинку" на шиї.

— А хто це там галасує і перебиває мене? — здивовано запитала пані Лелека.

— Вибачте, пані, це зі мною летить...

— Не я з вами, а ви зі мною, — не дала пану Лелеці закінчити Хуха. — Дозвольте представитися, пані Доля? Я Хуха, звуть мене Смішинка.

— Я, мабуть, почну називати тебе Хуха-Доставулька, — сказав із сумом пан Лелека.

— Як хочете, пане, так і звіть, головне в пічку не суньте! — відрізала маленька Хуха.

— Яку ще пічку? — розгублено запитала пані Доля. — Чому ти мені заважаєш познайомитися з паном Лелекою?

— Так, пані, давайте оце не будемо ваше, з покоління в покоління, ми Долі, можемо з’явитися на люди, як у вигляді молодої дівчини, так і бабусі. Я вже досить наслухалась про лелек і дітей.

Хуха обійшла кругом пані Лелеку, яка стояла нерухомо.

— І так, пане Вчений, не знаєте, хто це? Тоді знайомтесь: це Доля, або, як їх ще називають, Талан. Ці пані — ще ті пустунки! На відміну від них, я дуже спокійна і проблем не створюю. Вони, як і ми, потойбічні істоти, і живуть...

— Хто ти така, щоб розповідати про мене? — ображено мовила пані Лелека, точніше — пані Доля.

— Я Хуха! — урочисто заявила Смішинка, ставши між Лелекою і Долею. — Отже, домовимося: спочатку я розкажу про себе і про пана Великого Вченого, а потім ви — про себе. Отож, я Хуха, і, мабуть, ви чули про нас. Ми живемо в українських лісах, допомагаємо й лікуємо звірів та птахів, охороняємо природу. Ми можемо створити такий переполох, що всі, хто хоче нашкодити лісу, тікають, як навіжені, кажучи, що бачили привидів. Ви, напевно, чули про такі історії? Наприклад, про йєті? Я думаю, що його сліди — це результат роботи наших родичів. Дуже вже вони схожі на сліди тисячі Хух, які зібралися в одному місці.

— Зупинися, маленька Мрійнице, — відповіла їй Доля. — Йєті існують, і в мене є докази. Але зараз не про них. Так, мене звуть Доля, або ще Талан. І ми не потойбічні істоти, як ти собі вигадала. Ми — двійники кожної живої істоти, будь то людина чи лелека. Ми знаємо наперед, чим має займатися кожен, щоб його життя було вдалим. Якщо хтось використовує свій час неправильно, ми можемо підштовхнути його до змін. Наприклад, якщо лелека змінив своє життя, я являюся йому у вигляді красивої лелеки. Якщо ні, я з'являюся як Лелека-бабуся, схожа на Лелеку-Ягу! — пані Доля засміялася і кинула погляд на Хуху. — Але, на жаль, ми не можемо змінювати життя таких маленьких потойбічних істот, як ти. Інакше я б закинула тебе на острів до риб — щоб ти навчилася від них трохи мовчати.

— Оце не треба, пані! Я мовчу. Мій ротик на замку! О, я все зрозуміла. Розбита чашка — це ваших рук справа?

— На жаль, ні. Розбита чашка — це твоїх рук справа! Але пан Лелека не зрозумів, що його час змінити своє життя. Його Доля й Талан в іншому. Тому мені довелося розбити оте скло. Вибач, маленька, я не думала, що воно тебе зачепить.

— В розбиту чашку чаю не наллєш! Вибачення приймаються, пані Щаслива Доля. Я така рада, що ви мені допомогли!

— Ні, ні, ні. Я допомагала не тобі, а пану Лелеці. Це його Доля — мандрувати й розповідати всім про нашу Україну.

— А у вашій Долі немає маленької істоти, яка подорожує разом із ним? — засмучено спитала Хуха, глянувши на пані Долю, яка лише хитала головою.

Смішинка озирнулася навколо. Безкрайні пшеничні поля зливалися з блакитним небом, нагадуючи прапор її рідної України. Це було таке величне й прекрасне видовище, що аж захоплювало подих. Але разом із цим величчям прийшло і тривожне усвідомлення її маленькості у цьому неосяжному світі. Вона почувалася крихітною піщинкою, яка загубилася серед нескінченності. Думки, які раніше були легкими і безтурботними, тепер стали важкими, мов каміння. Їй раптом захотілося втекти, сховатися від цього відчуття власної нікчемності перед величчю природи. Маленькі сльозинки почали котитися по її щоках, як краплини дощу на висохлу землю.

— Так, що тут відбувається? Хто без мене вирішив усе за мене? Я розумію, що є Доля, але ж рішення приймаю я! — суворо сказав пан Лелека. — А ну стояти, маленька Смішинка! Куди це ти зібралась? Ви обидві витягли мене із моєї зони комфорту, а тепер намагаєтеся диктувати якісь правила й Долю. Так, я вже вірю в Долю, бо бачив усе на власні очі. Але кожна людина, як і лелека, сама вирішує, ким і як їй бути. А Смішинка — моя подруга. Моє остаточне слово: або ми подорожуємо разом із нею, або я змінюю свою Долю, і тоді ти станеш не гарною Лелекою, а Лелеко-Ягою на все життя!