Розділ 1: Знайомство Хухи та пана Лелеки

На околиці мальовничого українського села жив мудрий і поважний лелека, який ніколи не залишав свого рідного краю. Від інших птахів він відрізнявся тим, що навіть у сувору зиму залишався вдома, біля каміна. Лелека любив читати книги, вдихаючи теплий аромат липового чаю, який грів не тільки тіло, а й душу.

Одного погожого літнього дня, коли сонячне проміння ніжно торкалося лісу, пан Лелека вирішив прогулятися. Озброївшись камерою, він вирушив у глибини зелених хащів, щоб зняти новий ролик для свого блогу. Блукаючи лісом, він натрапив на маленьке озеро. Його береги були обрамлені химерними валунами, що нагадували старовинні скульптури, а поруч росли чарівні дерева, наче з казки.

— Яке неймовірне місце! Найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив! — захоплено промовив Лелека, роздивляючись краєвид. Він швидко встановив камеру перед озером і почав говорити до уявної аудиторії: — У наших лісах, з давніх-давен, мешкають дивовижні істоти — Хухи. Вони охороняють ліс і допомагають його мешканцям, але побачити їх можна лише тоді, коли самі Хухи цього забажають. Давайте вирушимо на пошуки! Можливо, нам пощастить!

Раптом щось ледь помітно залоскотало його лапу. Лелека, злегка здригнувшись, опустив голову й побачив маленьке створіння, що нагадувало дівчинку.

— Круто, це так весело крутитися, небо наче пливе навкруги! — вигукнула істота тоненьким голосом, гучно сміючись.

— Хто ти така? Чого лазиш по моїх лапах? — здивовано запитав Лелека, відчуваючи водночас і роздратування, і цікавість.

— Ой, вибачте! — дзвінко засміялася вона. — Я не знала, що заважаю вашій важливій справі, пане Велетню! Ну гаразд, я пішла. Кому цікаві ваші нудні відео?

Лелека насупився і грізно промовив: 

— Стій! Я сказав стояти! Ти хто така?

Маленька істота підняла брови, роблячи вигляд, що вельми здивована.

— А вас не вчили бути ввічливими? Ні? Тоді вам, напевно, не до мене. Вам потрібно записатися на курси ввічливості, чи не так?

— Я Лелека, — гордо відповів птах, — вчений. Я досліджую природу і розповідаю про неї людям. Це важливо!

— Ой, ой, ой, вчений знімає відео й хоче, щоб всі дізналися! Смішно! Мені здається, що це різні речі. Хто буде дивитися таку нудоту?

— Чому ти вважаєш, що це буде нудно?

— Мабуть, тому, що всі відео, які знімають вчені, дуже нудні. Це зовсім не цікаво!

— Ти нічого не розумієш! Усі дорослі й діти люблять факти!

— Хто вам таке сказав? Люди насправді люблять живі історії!

— А ти взагалі хто така? Що можеш мені, пану Лелеці, говорити, що люблять люди. Ми краще за маленьку лісову дівчинку знаємо людей. З давніх-давен лелеки приносили людям дітей. Тож ми точно знаємо, що їм потрібно.

— Більшої нісенітниці я ще не чула. Лелеки приносять дітей... Ви самі в це вірите, пане? Ахаха. Дітей людям. Напевно, хтось придумав цю байку, а ви її розповсюдили, щоб стати поважними птахами?

— Іди звідси, маленька істото, не заважай. А то віднесу тебе, і сама перевіриш, байка це чи ні.

— Це вже стає дуже цікаво. Познайомимося? Я Хуха. Звуть мене Смішинка.

— О, це така удача! Я саме хотів зняти відео про Хух! Як вони живуть і де мешкають? Про них дуже мало відомо. Я маю на увазі, про тебе. Чому в тебе таке незвичне ім'я? Вас же завжди називають тим ім'ям, де ви живете, Лісовинка, Моховинка, Боровинка?

— Відео про Хух? Так, оце я вчасно покаталася на вашій нозі. Дуже вчасно. Нарешті в мене буде чудова пригода. Це буде весело! Йо-хо-хо.

— Заспокойся. Не галасуй. Краще розкажи мені про себе, про своїх родичів. Стань от тут на фоні дерева й дивись у камеру.

— Що? Стати там, дивитись туди? Та що це за відео? Схоже, пан не знімав ефектних відео. Як завжди, доводиться все брати в свої руки. Добре, ось мої умови. По-перше, я сама оберу локацію. По-друге, я сама все розповім, а ви лише знімайте. І ніякої нудьги! Інакше я просто піду, і ви вряд чи мене знайдете. Ми, Хухи, вміємо так ховатися, що нас ніхто не знайде.

— Ні, так не буде! Знайду іншу Хуху, вона з радістю зніметься у моєму відео. Сюжет має бути серйозним. До побачення.

— Як скажете. До побачення, пане Великий Вчений і Поважний Байкар! Хаха. Людям дітей приносять...

З цими словами Хуха зникла. Пан Лелека озирнувся, але більше нікого не побачив.

— Мабуть, тут десь живуть інші Хухи.

На небі вже з'являлися зорі, і пану Лелеці пора було повертатися додому. Він заглянув під кожен листочок, у кожну тріщинку на дереві, але так і не знайшов жодної Хухи. Та що вже говорити про Хуху, він не знайшов навіть жодного сліду чи доказу їхнього існування.

— Прийду на це місце завтра. Може, зустріну ту маленьку пустунку. Як же її звали? Згадав —  Смішинка. А може, це все мені примарилося?

Він повернувся до свого будинку. На вулиці вже стемніло. Пан Лелека налив собі гарячого липового чаю у свою улюблену червону чашку і вийшов на балкон, щоб подивитися на зірки. Він любив сидіти у кріслі-гойдалці на балконі, милуватися небом та пити ароматний чай.

— Гей, не сідайте сюди! Я тут раніше за вас сиділа! —  пролунав несподіваний голос.