Розділ 6. Кладовище кораблів

Назовні вони вилізли через величезну пробоїну в корпусі – рвану діру, краї якої оплавилися, наче від неймовірного жару. Ітан перший зістрибнув на кам'янисту поверхню і простягнув руку Дрейку. Той зістрибнув, похитнувся – і раптом завмер, широко розплющивши очі.

Те, що відкрилося їхнім очам, змусило їхні серця завмерти.

Перед ними, наскільки сягав погляд, розкинулася випалена рівнина, що йшла в непроглядну далечінь, губилася в тремтячому мареві. Небо було чужим – глибоким, майже синім, з висячим у зеніті оранжево-червоним сонцем, схожим на величезний розпечений апельсин. А навколо, наскільки сягав погляд, серед потрісканої землі кольору охри та іржі, громоздилися сотні кораблів.

Рибальські траулери, накренені й заглиблені в пісок по самі палуби. Величезні танкери, чиї борти височіли над рівниною, як стіни середньовічних замків. Пасажирські лайнери з обламаними трубами й порожніми очницями ілюмінаторів. Вітрильники такої давньої будови, що їхні щогли стирчали з піску, наче хрести на цвинтарі. Усі вони були навалені одне на одного, вклинені в розщілини скель, спресовані в одне ціле тією чудовиською силою, що затягла їх сюди. Деякі були майже вже цілком поховані під шаром оранжевого пилу, і на поверхні стирчали лише їхні іржаві надбудови. Інші ж лежали на боці, розбиті й розтрощені, з зяючими пробоїнами, з яких, здавалося, досі сочилася темрява, що затягла їх сюди.

– Господи Ісусе... – видихнув Дрейк. Він повільно обернувся на місці, намагаючись охопити поглядом цю жахливу панораму, і голос його звучав так, ніби він розмовляв сам із собою, намагаючись переконати себе в реальності того, що відбувалося. – Картере, ви тільки подивіться на це... Це ж не просто пустеля, це кладовище кораблів. Справжнє кладовище. Господи Ісусе... скільки ж їх тут...

Ітан мовчав, але його мозок зараз працював на межі. Він сів, мружачись від світла, і озирнувся, відчуваючи, як легкий вітер обдуває обличчя, несучи з собою сухість і тепло.

Сонце над ними палало яскравим, осліпливим світлом, його відтінки плавно переходили від оранжевого до багряного, наче весь цей світ був окутаний вічним заходом.

– Спека тут... – сказав він, голос звучав хрипко, наче в горлі пересохло від одного вдиху. Він потер скроні, відчуваючи, як піт уже починає стікати по його лобі.

Повітря було гарячим, сухим, з металевим присмаком, але дихалося легко. Гравітація теж була слабкою – він відчував це по тому, як незвично легко підіймалися ноги. Усе навколо кричало про те, що вони не просто в іншому місці. Вони в іншому світі.

– Ми крізь щось пройшли, – сказав він нарешті. Голос його звучав рівно, хоча всередині все стиснулося від самого сенсу сказаного. – Щось перенесло нас сюди. Можливо, Бермудський трикутник – і не казка зовсім, а просторова аномалія, де зникають об'єкти… Щось на кшталт воріт, крізь які ми й опинилися тут.

Дрейк істерично хихотнув, і в цьому сміху було стільки накопиченої напруги, що він сам злякався власного звуку. Він провів рукою по обличчю, стираючи краплі поту, змішаного з пилом.

– Тільки давайте без цієї вашої фантастики, га? Я швидше повірю в існування чортів і розпечених сковорідок, ніж у ваші діри в просторі. Спочатку виберіться звідси, а потім уже городіть свої псевдонаукові теорії! Ми потонули, ясно вам? Ми просто потонули, і це... це, мабуть, Пекло, стилізоване під пустелю десь у Африці. Або в Єгипті. Або ще чорт зна де.

Він сплюнув густий пил і зло вирячився на Ітана, наче той був винен у тому, що вони тут опинилися.

Ітан у відповідь обвів рукою обрій, і голос його став спокійним, майже лекційним, хоча всередині в нього самого все кипіло від суперечливих почуттів.

– Ти коли-небудь бачив в Африці червоне сонце, Дрейк? – запитав він. – І воно, зауваж, досі висить на одному місці й не рухається, незважаючи на те, що ми вже скільки часу тут стирчимо. А гравітація? Ти стрибни – відчуєш, що ноги самі понесуть тебе вище, ніж ти зви. Це не Африка, і ти це знаєш. Просто прийняти це важче, ніж заперечувати.

Дрейк прикусив язика, бо сперечатися не було чим. Він дивився на це кладовище кораблів, на чуже небо, на дивні рослини, схожі на кактуси, але якогось дивного синього кольору, які росли рівними рядами між уламками, наче хтось колись посадив їх тут для якоїсь своєї, невідомої мети. Усе це було надто неприродним, щоб бути просто пустелею. І він відчував, як реальність вислизає з-під його ніг.

– Чорт, Картер, – сказав він тихо. – І як я це буду пояснювати поліцейському начальству? "Перепрошую, шеф, я не зміг вчасно доставити злочинця – тому що ми потрапили в паралельний світ".

– Розберемося, – повторив Ітан. – Головне, що ми живі.

– Поки що, – буркнув Дрейк. – Поки що.

Дрейк зітхнув і вирячився на безкінечні ряди загиблих кораблів.

– Ну, припустімо, я з вами погодився, – сказав він тихо, і в його голосі вже не було істерики, тільки глуха розгубленість людини, яка зрозуміла, що її звичний світ скінчився, а новий тільки починається. – Усього на секунду припустімо, що це не мій гарячковий марення і все це правда. Тоді всі ці кораблі… – він обвів рукою обрій, – вони що… теж провалилися сюди? Тобто всі, хто зникав у Бермудському трикутнику за сотні років, – усі тут?

Він замовк, не в змозі відірвати погляду від цього похмурого кладовища.

– Скільки ж їх тут, Картере? – запитав він. – Сотні? Тисячі? Скільки людей згинуло в цій пустелі? І ніхто, ніхто про це не знав? Ми – перші, хто це побачив і залишився живим.

– Тут сотні кораблів, – погодився Ітан, і голос його зараз був твердим, бо він не міг дозволити собі розгубитися. Тільки не зараз, коли Дрейк дивився на нього так, ніби він був останньою ниточкою, що пов'язувала його з реальністю. – І всі ці роки Бермудський трикутник не губив їх. Він... переносив їх сюди. У цей світ. Вони не тонули, як усі думали, – а просто зникали з нашого світу й з'являлися тут. Просто ніхто з їхніх екіпажів не зміг повернутися, щоб про це розповісти.