Розділ 5. Дивна буря

А вже на ранок океан наче збожеволів. Небо, ще нещодавно зафарбоване в багрянець заходу, почорніло разом, ніби гігантська рука зачинила світлову заслінку. Вітер, із легкого лінивого бризу перетворившись на божевільного звіра, вив у розщілинах надбудов, зриваючи останні тенти, жбурляючи їх у киплячу воду, і змітаючи з палуби все, що вціліло після минулого шторму. Здавалося, сама природа ополчилася на них.

Але головним жахом були хвилі. Гори води, заввишки з добрий триповерховий будинок, підіймалися з безодні й із глухим гуркотом, схожим на артилерійський залп, обрушувалися на беззахисний «Оріон». Лайнер, колись величний, тепер стогнав, скрипів і тріщав на всі свої сталеві зчленування, наче жива, змучена істота. Нахил палуби ставав дедалі небезпечнішим, перетворюючи каюту на пекельну карусель: посуд, графини, книги, а потім і важкий радіоприймач, зірвавшись зі стіни, понеслися вниз, розбиваючись об перебірки в дзвоні скла та тріскоті дерева.

– Це кінець! – кричав Дрейк, вчепившись у залізну ніжку ліжка так, що кісточки його пальців побіліли. Його револьвер, вірний супутник, вислизнув із розстебнутої кобури і зник у наростаючому хаосі. – Проклятий шторм! Він же зараз розірве нас на шматки!

Ітан, усією вагою тіла налягаючи на двері, намагаючись створити хоч якусь перешкоду для води, яка вже просочувалася між щілинами, обернувся на секунду. У його очах не було втіхи, але не було й паніки – лише холодна концентрація.

– Корабель поки тримається, – відповів він, і ця прямота різала слух сильніше за будь-який крик. – Але, якщо крен збільшиться ще на пару градусів... нас просто складе навпіл. Шлюпок немає, а хоча в такій м'ясорубці від них однаково ніякої користі. Ці хвилі втопили б нас разом зі шлюпкою, навіть не помітивши.

– Але найпаскудніше, що хвилі зараз такої сили, що палубну надбудову може знести в океан будь-якої миті! – перекриваючи рев шторму, вигукнув Ітан. – Наша єдина надія – йти в трюм. Там найміцніший корпус, там у нас ще є хоч якась надія вижити!

– У трюм?! – Дрейк закатив очі, гарячково обмацуючи каюту в пошуках револьвера. – Це ж сталева могила, Картер! Я не полізу в цю чорну діру!

– Тоді залишайтеся тут і знайомтеся з Нептуном особисто! Передавайте привіт русалкам. – кинув Ітан.

Він рвонув у коридор. Дрейк, нарешті знайшовши револьвер і не ризикуючи більше засовувати його в кобуру, трохи повагався, а потім, бурмочучи прокльони й молитви в одному подиху, побіг слідом, спотикаючись на кожній сходинці. Вони мчали вниз по безкінечних сходових прогонах, у саму глиб «Оріона». Десь на півдорозі Дрейк мало не вивихнув ногу і видав таку порцію найвідбірнішої лайки, що здавалося, навіть шторм на мить принишк – то чи в жаху, то чи запам'ятовуючи нові вирази.

Із темряви трюму на них різко пахнуло важким, застояним духом: затхлий мазут мішався з їдким запахом океанської солі. Повітря тут було густим і липким, наче саме нутро корабля неохоче впускало їх у свої залізні лабіринти.

Трюм був забитий до стелі ящиками з провізією, тюками та бочками. У кутку, прикуті ланцюгами до палуби, стояли кілька цистерн із дизельним пальним. Тут, у самій серцевині корабля, оглушливий рев бурі перетворився на приглушений, могутній гул, ніби вони сиділи всередині гігантського барабана. У темряві, навпомацки пробираючись уздовж перебірок, Ітан натрапив на аварійний ящик. Він витяг звідти ліхтар на батарейках – масивну модель, популярну в ті роки, – і його промінь, тремтячи, вихопив із темряви купи ящиків і перебірки, що тремтіли від напруги.

– Сидимо тихо і чекаємо, – його голос прозвучав неприродно голосно в насталій відносній тиші. – Якщо корабель витримає – ми живі. Якщо ні... – Він не став договорювати.

Дрейк, стискаючи в тремтячих руках інший ліхтар, бурмотів щось безладне, в чому вгадувалося щось про десять тисяч доларів, його новий автомобіль, уїк-енд у Флориді – і що все це тепер «пливе на дно разом з його власним трупом».

І тут «Оріон» сильно накренився.

Але це був не звичайний крен – не та заколисуюча хитавиця, до якої вони вже майже звикли. Ітан, чиє тіло за ці дні навчилося відчувати кожен рух судна, раптом зрозумів, що щось змінилося. «Оріон» перестав боротися з хвилями. Він наче здався.

Корабель почав повільно завалюватися на бік, з кожною секундою дедалі сильніше. Ящики з провізією зірвалися з кріплень і з гуркотом посипалися вниз. Ітан встиг ухопитися за перебірку, але його тут же відкинуло вбік. Коли вони опинилися там, де щойно над ними була стеля, «Оріон» раптом провалився вниз – різко, стрімко, ніби під його кілем розверзлася безодня.

Дрейк, випустивши ліхтар, вчепився в рукав Ітана і заволав щось нерозбірливе – у цьому крику змішалися прокльони, молитви й відчайдушне «тримайтеся!».

– Вир! – закричав він, перекриваючи гуркіт. – Нас затягує в глибину!

І тут наче весь світ знову перекинувся. Їх жбурнуло назад на підлогу з такою силою, що в Дрейка перехопило подих. Ящики з консервами розлетілися на тріски, наче сірникові коробки, а важкі бочки з пальним зірвало з кріплень, і вони, гуркочучи, покотилися в темряву, загрожуючи роздавити все на своєму шляху.

Обоє, вчепившись одне в одного мертвою хваткою, перетворилися на єдиний клубок із тіл, що метався в сталевій коробці, яку невідома сила прийнялася крутити й трясти, наче сніжинку в бурі. Дрейк щось волав, але слова тонули в гуркоті – чулося тільки «поліція», «акули» і «щоб тебе». Ітан мовчав, тільки стиснув зуби і тримався. Здавалося, цьому не буде кінця.

У крихітний ілюмінатор Дрейк встиг помітити, як вода за бортом закрутилася в шаленому вирі, йдучи кудись униз, у чорноту. А потім «Оріон» рвонуло в цю воронку з такою силою, що всередині все обірвалося. Тиск втиснув їх у підлогу, легені стиснуло, в очах потемніло.

– Тримайтеся! – перекриваючи хаос, вигукнув Ітан. Він мертвою хваткою вчепився в Дрейка. Його голос тут же потонув в оглушливому, майже нелюдському скреготі рваного металу.