Розділ 2. Катастрофа

– Ва-банк, – сказав Ітан Картер, відкриваючи карти, і відкинувся на спинку стільця, ніби йому було байдуже. У нього був чистий флеш.

Майкл Дрейк, детектив з Маямі, з досадою ляснув долонею по столу так, що фішки й карти підстрибнули.

– Щоб вас акули зжерли живцем, Картер! Ви граєте, як сам диявол, чесне слово, – пробурмотів він і почухав за вухом. – Так, у карти ви мене зробили. А от у житті я вас усе-таки обіграв. Пам'ятаєте Сан-Хуан? Той склад біля самісінького порту, де ви ховалися з порожніми картами в руках, сподіваючись на диво? Я тоді розкрив ваш блеф, приятелю. Розкрив! – Він самовдоволено відкинувся і закурив сигарету, пускаючи густий дим просто в обличчя Ітану.

Ітан лише знизав плечима, навіть не скривившись від диму. Очі його залишалися холодними, але в куточку губ майнула ледь помітна усмішка.

– У вас на руках було занадто багато козирів, Дрейк. Ви ж підняли на ноги всю поліцію Сан-Хуана. А жоден гравець не витягне партію, якщо проти нього грає весь заклад. І потім… наша партія адже ще не закінчена.

– Не закінчена? – Дрейк указав на наручники, якими ліва рука Ітана була прикута до металевого стрижня ліжка. – А це вам не доказ? Ці наручники говорять про протилежне.

– Наручники – це ще не доказ, – холодно відповів Ітан. – Але давайте зіграємо ще раз. Здавайте.

– Хитавиця посилюється, – проворчав Дрейк, збираючи і перемішуючи колоду. – Скоро всі карти зі столу розлетяться. Та й голова вже паморочиться від цієї тряски.

Каюта, розташована нижче ватерлінії, поряд з машинним відділенням, тремтіла від гулу двигунів. У ті роки навіть сучасні лайнери на кшталт «Оріона» не могли повністю заглушити цей ритмічний шум, що нагадував биття величезного механічного серця. Повітря було задушливим, просякнутим запахом олії та металу, з гіркуватим запахом солярки, що просочилася навіть крізь перебірки. На столі, крім карт, лежала пачка сигарет і портативний радіоприймач, з якого лунали лише перешкоди – буря, що почалася, заважала ловити сигнал, і в ефірі чулося лише шипіння та тріск розрядів. Ітан і Дрейк зосередилися на грі, намагаючись ігнорувати похитування корабля, яке ставало дедалі помітнішим.

– Ваш хід, – сказав Ітан, приймаючи нові карти, що ковзали по столу.

Дрейк, пихкаючи сигаретою, кинув на сукно першу фішку, але його погляд то й раз повертався до Ітана. Він не довіряв своєму "підопічному", навіть незважаючи на наручники. У напівтемряві каюти, освітленій тьмяною лампою, обличчя Ітана здавалося непроникним, як маска. І Дрейк, згадавши чутки про Бермудський трикутник, через який пролягав їхній маршрут, відчув холодок, що пробіг по спині. "Тільки б швидше дістатися до Маямі", – подумав він, струшуючи попіл на підлогу.

Тим часом буря розігралася вже не на жарт. «Оріон» став дедалі сильніше кренитися то на лівий, то на правий борт, наче п'яний велетень. Карти полетіли на підлогу, а за ними й Дрейк повалився слідом, боляче вдарившись об ліжко. Ітана хоч і втримали наручники від падіння, але вони так боляче смикнули його зап'ясток, що залишився червоний слід. Каюта раптом різко наповнилася далекими криками з верхніх палуб. Десь за стіною щось із гуркотом покотилося і розбилося – можливо, ящики з посудом або пляшки.

– Проклята буря! – вилаявся Дрейк, намагаючись встати і потираючи забитий бік. – Ніколи не переносив такої хитавиці. Мені зле… морська хвороба, чорт забирай! Усередині просто перевертається.

Ітан, зберігаючи спокій, улігся на ліжко, притримуючись за поручень.

– Лягайте, Дрейк. І не бійтеся, я не втечу. – Він усміхнувся. – Навіть якщо я порву ланцюг, куди мені пливти? До акул? Хоча, якщо вдуматися, компанія акул мені більше до душі, ніж ваша.

– Ви ще жартуєте, Картер! – Дрейк, пихкаючи, видерся на ліжко, але не встиг він влаштуватися, як корабель струснув потужний удар. Пролунав скрегіт, дзвін битого скла та рев сирени, що закликала всіх на палубу. Каюта накренилася, і Дрейк скотився з ліжка на підлогу, знову боляче вдарившись плечем.

– Що за чортівня? – крикнув він, чіпляючись за стіни каюти. – Картер, я йду нагору дізнатися, що там сталося. Мені доведеться вас замкнути!

Ітан лише зневажливо подивився на нього, і навіть не вдостоївши відповіддю, мовчки відвернувся до стіни.

Дрейк, спотикаючись, вибрався з каюти. Але вже за кілька хвилин він повернувся, промоклий до нитки, з обличчям, спотвореним смертельним жахом. Вода струменем стікала з його новенької модної сорочки, миттєво утворивши калюжу на підлозі. Він важко дихав, притискаючи руку до грудей.

– Катастрофа! – заволав він, грюкаючи дверима. – Ми тонемо! Пробоїна в корпусі! Команда готує шлюпки, але ніхто до пуття нічого не знає. Кажуть, перебірки зможуть утримати воду, але пасажири вже б'ються за місця! – Він розгублено провів мокрою рукою по обличчю. – Що ж мені робити? Рятуватися самому чи стежити за вами? Адже щойно я відімкну наручники, ви тут же втечете, чорт забирай!

Ітан, усе ще прикутий до ліжка, з сарказмом подивився на нього.

– О, значить, це вас уже більше не заспокоює? – Він брязнув ланцюгом від наручників. – Чи ви боїтеся, що я введу шлюпку? Дрейку, подивіться на мене. Я прикутий до ліжка. Тікайте, поки самі можете.

– Мені не до жартів, Картер! – Дрейк підскочив до нього, трясучи кулаком. – Я повинен доставити вас у Маямі й отримати свої десять тисяч доларів! Але якщо корабель потоне…

– Ви стоїте перед нелегким вибором. Хочете врятувати себе, мене і свої гроші? – перебив Ітан. – Співчуваю, але допомогти вам не можу. Вирішуйте швидше.

Дрейк, увесь тремтячи, раптом змінив тон.

– Картере, дайте слово, що ви не втечете, і я тут же зніму наручники. Я вам вірю! – У його очах читалося благання впереміш з панікою.

– Слово? – Ітан усміхнувся, дивлячись на нього з холодною насмішкою. – Добре, ось вам слово: втечу одразу ж при першій-ліпшій нагоді. Вас це влаштовує?

– Ах, ви… – Добірно вилаявшись, Дрейк кинувся до дверей, але, раптом передумавши, повернувся і почав квапливо відмикати наручники тремтячими руками, губивши ключі. – Нагору, швидко! Щоб ви провалилися в пекло, Картере!