У тієї дівчини - вдача хлоп'яча...

На все село Вишневе славилася своїм струнним ансамблем сім’я Дорошів. У світлиці на глухій стіні висіли на цвяшках три дівочі гітари з бантами з атласних стрічок, батькова пузатенька мандоліна, Яшкова балалайка. На стільчику в кутку – бубон. Іноді до нього ладналась і гармонія – Яшків товариш приносив і залишав до вечора. Тільки-но Оляна приганяла качок зі ставка, вже смеркалося, біля двору збиралися сусіди, а за ними – хлопці та дівчата навіть з найдальшого кутка.

Не прийти сюди міг тільки глухий чи незрячий або той, кого вже ноги не носили. Адже вечірній туман так низенько стелився долом попід вербами і тополями через високу греблю, що годі було й випробовувати відлуння. Воно залюбки котило гомін молоді, старече кахикання, нетерплячі вигуки. За хвилину все змовкало, тільки дурні жаби на ставку не вгавали. Та їх не ставало чути, коли дівчата по батьковому знаку робили перший струнний перебір. Яшко прихиляв голову до своєї балалайки, прислухаючись до її тону, старий Михайло Дорош робив вступ на мандоліні – і вся вулиця видихала:

- Краков’як!

- Наурський!

- Полька!

Притоптували, рвалися з місця, скидаючи денну втому, розбігалися по споришевому килиму.

Паша в сім’ї Дорошів була найменшою. Її сестри Лукія і Федорка вже зустрічалися з хлопцями – дівки, одне слово. А вона – так собі, хлоп’ячий ополоник, хлопчачур. З дівчатами нецікаво: вони одна одній усе якісь секрети нашіптують. Паша терпіти не могла тих розмов, їй з хлопцями зручно. Варто гукнути – як вони чимдуж до неї, як до отамана:

- Ану, хлопці, гопака!

І сама першою пішла навприсядки під гармошку та бубон.

- А хто то так уміє?

- Та  Пашка ж Дорошівська, хіба не бачите?

А вона ще й пальці в рота та з присвистом! По-хлоп’ячому в неї все виходило. А вже насмішки, то де вони й бралися!

- Тимко Горобець – от і пісеньці кінець!

- Ти Комарик Юрась і тобі до мене – зась!

Не було їй впину, хоча сестри не раз закидали:

- Пашо, ой нарвешся!

- Тю, дурні, чого б я наривалася? То ви ходите, як пави, боїтеся, що ваші хлопці перекинуться до інших дівчат. А мене ніхто не чіпає, бо я й не хочу!

- Ой, Пашо, не знатимеш, де й візьметься! Ну, кажи, хіба тобі й Краснопер не такий – за ним же всі дівчата сохнуть.

- Ха, Гнат Краснопер аж з Кубані припер! Тільки й того, що в колгоспі шоферує – ото вони всі й бігають, щоб у кабіні з ним покататись. Якби я тільки схотіла… - та й прикусила язика. Бо знала своїх сестричок, їх не проведеш. Чим більше згадуватиме Гната, тим швидше й до нього дійде, що не така вже Пашка й горда. Навмисне обминала його, ніби й не траплявся він в її видноколі. При ньому ще більш «хлопчачурилась», понукала, ким хотіла. Найслабкіше місце – то Юрась Комарик. Дивився на неї, як на богиню, і тільки кліпав білими віями.

Гнат і справді мав неабияку владу над дівчатами. Високий, ставний, неквапливий. Здається, навіть бригадира й за вухом не вів. Йому наряд кажуть, а він тільки картуза нижче на очі натягає та ледве стримує позіхи. Наче й не шукав собі коханок – вони самі знаходилися. Рідко приходив на гуляння, бо ще за дня вечірня зустріч назрівала. Горбоносий, з густим кучерявим чубом, що ніяк не всідався під сірим картузом, одно вилазив збоку та спускався на праве око. Якраз те, що ледь примітно моргало якійсь із дівчат. Тим знаком він зводив з розуму найвродливіших. І кожна, втрачаючи здоровий глузд, молила Бога, щоб якомога довше залишатись із Гнатом, аби довше милувався він нею, стискав в обіймах, прикипав устами. Ті надії були марні, бо блудливий погляд парубка вже на другий-третій день шукав іншої. Одне слово – з Кубані він. Тамтешні козаки топчуть дівочий цвіт без жалю.

Паша хотіла бачити його очі, уявляла, який він при місячному сяйві, коли знімає сорочку, лягає в ліжко… Яка щаслива та мати, що бачить свого красеня-сина щодень, милується ним!

Бідний Юрась вже закаявся ходити на гульки. Краще з дідом Мелетієм на карася вдосвіта. Мелетій Чепіга дививсь-дививсь та й плюнув:

- Який з тебе рибалка? Піди погукай дівчину та й побалакай! А ні – то сватайся по осені. Скільки вона сміятиметься! З ними треба крутіше, з дівками. Я було… ех!

Раптом у Юрася, мов у дідової рибини, що затрепетала на гачку, очі на лоба полізли. Під’їхала до Дорошів колгоспна вантажівка, і сам особисто Гнат Краснопер вже підсаджує Пашку в кабіну.

Машина рушає, і руда пилюка тягнеться над ставком аж до степу. Чого це на поліття стали возити?

А Гнат і Паша їхали мовчки. Вона не могла зрозуміти поведінку хлопця. Учора вперше прийшов на вулицю після довгої перерви, дивився на її витівки та глузування, а сьогодні ледь світало забрав начебто на поліття. Не каже ні слова, крутить баранку і погляду з дороги не зводить. Доїхали до полільників. Зупинив машину. Не дивлячись у вічі дівчині, мовив владно:

- Увечері збирайся. Забираю тебе, чуєш? – і стукнув дверцятами.

… Прокинулася в чужій світлиці. Поруч лежить горілиць її омріяний Гнат. Кучері розсипались по подушці. На грудях здіймається за подихом кошлата грива. Ось воно, заміжжя. Ні сватав, ні залицявся… Але ображатись не слід – такий вже він, Краснопер. Бач, нікого з дівчат не забирав до себе додому. Її першу. В душі ворухнулась гордість. Значить, так повинно бути. Тепер вони разом. Він – її чоловік, як скаже, так і буде. Дівоцтво скінчилося. Радіти, чи плакати?

Додому Паша не приходила – роботи було багато. Разом зі свекрухою – Красноперовою Ївгою – пололи город, носили воду з далекої криниці, прали, сідали до ткацького верстата – ткали собі і людям. Та все мовчки, майже без слів.

…Гнат більше її не помічав. Пообідавши, лягав спочити і відразу засинав. Кидався до дверей, як вже повертало на третю годину після полудня. Вантажівка сердито гарчала за ворітьми і зникала аж до ранку. Паші не треба було пояснень: Гнат знову загуляв. Терешківська Маруська – перша любов повернулася. Злість, роздратування вже не покидали молодицю. Вона сновигала по подвір’ю, все випадало з рук. Ївга не зважала на невістчини норови: