4

***

Дін підвіз мене до дому. Всю дорогу йога рука мирно лежала на моєму стегні. Усмішка не сходила з наших облич. Ми сиділи в машині біля мого будинку, не в змозі відірвати погляду один від одного. У голові вирували думки, але вони швидко розчинялися в тому, що відчувало серце. Кожен поцілунок здавався тривалішим, ніж попередній, і з кожним наступним, дихання ставало глибшим, а обійми гарячішими. Я відчувала, як кожна клітина тіла реагує на його присутність.

– Біжи, Тася, – прошепотів Дін відриваючись від моїх губ, – інакше я не зможу тебе відпустити.

Я засміялась і ніжно, але швидко, поцілувала його наостанок.

За мить я вже стояла на ґанку і махала йому на прощання, відчуваючи, як серце калатає у грудях, а долоні спітніли.

Як найщасливіша у світі людина, я довго не могла заснути.

Дін… Мій Дін. Моє перше кохання.

Його губи ще відчувалися на моїх, його дотики – тепло долонь. Я міцно притиснула до себе іграшку, немов намагаючись затримати момент.

Думки кружляли, і серце шалено билося. Кожен удар лунав у голові.

Стоп.

Раптово реальність накрила мене, як хвиля крижаної води. Пальці заніміли, серце завмерло на мить, а з горла вирвалися удушливі ридання.

Це не його почуття. Це все моя магія, моя імпульсивність.

Я відчула, як серце стискає провина і страх. Дихання стало уривчастим, кожен вдих – тягар. Він не знав, що його увага до мене підштовхнута чарами, що він не міг відчувати все щиро.

Але тіло не слухалося розуму. Воно пам’ятало тепло його рук, запах його тіла, його усмішку, і хотіло ще.

Я різко сіла на ліжку, обхопивши руками плечі, намагаючись приборкати бурю в серці. Тремтіння не зникало, серце калатало, а голова була переповнена думками.

«Так не повинно бути. Він має право мати свої почуття. Не ті, що я створила заговором.», – прошепотіла я, намагаючись втихомирити саму себе.

Серце ще довго билось шалено, а думки не давали спокою.

Я ходила по кімнаті будуючи план, щоразу повертаючись до однієї й тієї ж думки: це треба виправити.

О пʼятій ранку я вирішила, що це вже нормальний час для дзвінків і схопила телефон. 

На тому кінці дроту, за два гудки, сонний але тривожний голос промовив:

– Тася, що сталося?

І ось тоді вперше за цю ніч сльози потекли з моїх очей. Я перестала стримувати ридання.

– Ладо… сестричко, я наробила дурниць…

Я розповіла їй усе. Від його повернення,  моїх ревнощів і імпульсивного заговору до поцілунку на колесі огляду. 

Час від часу ковтала повітря пригнічуючи схлипи. 

Лада слухала мовчки, а потім тихо спитала:

– Ти ж давно про це мріяла, так залиш все як є. Він все одно ніколи не дізнається. 

– Ні… – прошепотіла я з ще одним риданням. – Я так не можу. Це неправильно. Як мені все виправити?

– Ти знаєш, я завжди пишалася тим, що ти моя сестра. Чесна, добра, світла. І зараз я пишаюсь тобою ще більше. Я допоможу.

Ми начебто розірвали заговір.

Так важко було на душі. 

Вчорашній день залишиться тільки в моїй пам’яті.

А в пам’яті Діна буде все – окрім почуттів, поцілунків, дотиків.

***

Весь ранок я була сама не своя. Булочки підгоріли, кавомашина не слухалась. Я ніяк не могла привести себе до ладу. Жгучий сором сковував рухи. Вперше, з його повернення, я сподівалася що він не зайде в кав’ярню. Але надія була марна. Одразу ж по закінченню ранкової метушні двері відчинились. Дін увійшов з широкою посмішкою. Поки мої думки в паніці ніяк не могли зібратись він підійшов до мене і чмокнув в губи.

Я завмерла.

– Привіт, відьмочка! Це тобі! – Дін простягнув мені букет білих хризантем, таких ніжних, що я на мить забула, як дихати.

Невже… Не спрацювало.

– Дін… – почала я, намагаючись зібрати докупи слова.

Але він помітив, що я якась не така, і нахилив голову, пильно вдивляючись у моє обличчя.

– Що трапилося? Ти наче привид побачила.

Я опустила погляд. Просто не могла дивитисчя йому в очі. Відчуття провини розливалося по тілу, гарячею хвилею, що пече під шкірою. Судячи з усього, розірвати заговір мені не вдалось.

– Дін… Я…

Далі продовжити не змогла. Голос підвів. Я схопила чашку, щоб відпити кави і трохи заспокоїтись, але руки тремтіли чересчур сильно.

Край чашки дзенькнув об блюдце, і цей звук віддався десь усередині. Гостро, боляче, соромно.

Чоловік відібрав в мене чашку й швидко обійшов стійку, заключаючи мене в обійми.

– Тася? Що? 

Від ніжності в його голосі стало ще гірше. Такої турботи я не заслуговувала.

Я глибоко вдихнула, сльози погрожували от-от покотитися з очей. 

Рішення прийшло миттєво. Треба все розповісти.

– Давай сядемо. Нам треба серйозно поговорити.

До нерозуміння в погляді доєднався… Страх? Він на хмурився ще дужче.

Ми сіли в крісла, напроти один одного. На щастя, в кав’ярні більше нікого не було.Навіть кавомашина замовкла, ніби відчувала, зараз не час шуміти.

– Тася, будь ласка не мовчи. – промовив Дін. Від того веселого чоловіка, що був кілька хвилин назад, нічого не залишилось. Складалось враження, що я його вдарила. Хоча й ще нічого не розповіла.

– Є дещо, що ти маєш знати, – прошепотіла я здавленим голосом.

І розповіла. Розповіла все. Про ревнощі, про імпульсивний заговор, про те, як намагалася все виправити. Слова виходили уривками, голос тремтів.

Кожне речення здавалось цвяхом в труну наших стосунків.

– Я не хотіла, щоб це сталося. Це неправильно. Я не мала права. Пробач, Діне…

Я підняла на нього погляд. Він мовчав. В його очах змінювались емоції. Здивування, біль, щось ще… Мовчання було гірше за будь-який крик.

– Я ще раз спробую це виправити… – продовжила, але він мене перебив.

– То не просто так я називав тебе відьмочкою?

– Так, – я опустила очі, – я справді можу робити деякі речі. Але клянусь, я ніколи не хотіла…