2

Кожен день після цього він заходив у кав'ярню. Щоразу в різний час. Позмінна робота накладала свій відбиток. 

Інколи він сидів кілька хвилин і біжав по справах. В інший раз, затримувався посидіти подовше, і тоді, я ледве стримувала радість від спілкування.

Це ж так банально – бути закоханою в друга старшого брата. Але я така. З першого дня, коли він прийшов до нас додому пограти з Марком в приставку. І з кожним разом, з кожною розмовою все сильніше.

За думками про Діна я навіть не помітила, як до кав'ярня зазирнула Віта.

В діловому костюмі, за десять років дружби я бачила її  такою вперше. 

– Привіт, Тася! Як справи?– дівчина нервово поправила волосся.

Я поставила розігріватися пиріг з куркою та грибами і налила її каву.

– Я-то в порядку, а ти чого така напружена? 

– Сьогодні співбесіда, – зітхнула Віта. – В сусідньому місті зʼявилась вакансія викладача. І я дуже нервую…

Знайти роботу в школі в нашій місцині справа непроста. Більшість вчителів працюють роками й звільнятись не збираються. 

Я підтримуючи стиснула її руку:

– Ти чудовий спеціаліст, впевнена, що тебе візьмуть.

І подумки додала: «І я в цьому допоможу».

Піч дзенькнула, сповіщаючи що страва готова. Запах масляного тіста посилився і понісся по кав'ярня.

Я поставила тарілку перед собою, перевірила чи ніхто не дивиться і тихо прошепотіла заговір на удачу та впевненість.

Справжньою відьмою я не була, але на дещо моєї сили вистачало. 

Передбачити погоду чи зустріч, зробити невеликий заговір, втішити чи заспокоїти. 

Дар цей передавався в нашій сімʼї з покоління в покоління старшій доньці. Але мені, як наймолодшій можна сказати пощастило: якась крихта дару передалася і мені.

І допомогти подрузі, коли вона нервує, це священний обовʼязок. 

Ми ще трохи посиділи. Віта майже повністю заспокоїлася і з гарними настроєм поїхала на співбесіду. 

Коли через кілька годин подзвонила і повідомила, що її взяли, я разом з нею стрибала від радості.

Це зробило день ще яскравішим і затишнішим. Можливо, атмосферу підкреслювало й те, що вся вулиця вже була прикрашена до Геловіну. Всюди стояли гарбузи, миготіли ліхтарики, весело гойдалися штучні летючі миші.

З цим настроєм я лише ввечері зрозуміла, що Дін ще не заходив. Кутики губ відразу поповзли донизу…

Я вже майже зняла фартух, коли двері дзенькнули.

– Привіт, відьмочко, – знайомий голос змусив сердце зробити кульбіт.

– Дін! Нарешті! – я усміхнулася, не стримуючи емоцій. – Я вже думала, ти сьогодні не зайдеш.

– Наша команда була на виїзді. Ранок почався з пожежі. Стара фабрика біля річки загорілась.

– Який жах! Сподіваюся, ніхто не постраждав?

– На щастя, обійшлося. – відповів чоловік зачесуючи волосся назад.

Я з полегшенням видихнула. Добре, що так.

– Тобі як завжди? Каву та ватрушку?

– Ти мене занадто добре знаєш, – підморгнув чоловік.

Я поставила перед ним чашку. Ми балакали про дрібниці. Про Віту і її співбесіду, про мій новий рецепт печива, про осінній ярмарок. Було, як завжди, легко, цікаво і затишно.

Аж доки не дзенькнули двері вдруге.

–  О, а ось і ти! – гучний жіночий голос прорізав повітря.

До кав'ярні зайшла Христина. Я ії знала. Працює у міській раді. Висока, впевнена, завжди стильна.

Вона підійшла до Діна і обійняла його за плече.

– Привіт, Христя, – відповів він взаємністю. 

Я ледь чутно зітхнула й почала протирати стійку.

– Я хотіла з тобою поговорити… – почала вона. Кинула погляд на мене, й замовкла.

Мені стало гаряче.

Дін швидко зиркнув на мене, і ніби виправдовуючись, сказав:

– Ми скоро, Тася.

І пішов разом з нею до дальнього столика. Вони щось говорили, але я не чула. Зате кожен їх вибух сміху болем відбивався у грудях.

Христина торкнулася його руки, і він не відсмикнувся. 

Я намагалась не дивитись на них, але погляд зрадницьки ковзав до них знову і знову.

І щось всередині защемило.

Так, він вільний чоловік. 

А я для нього, мабуть, все ще маленька сестра друга…

 Але…

Серце билось дедалі швидше. Суміш образи й болю не давала спокійно дихати. Руки тремтіли.

Всередині наче ураган, вирували ревнощі. 

Я взяла ватрушку, вдихнула запах ванілі, й не думаючи прошептала заговір на кохання.

Перед очами потемнішало, золоті спалахи промайнули. Я отямилася лише тоді, коли зрозуміла, що накоїла.Сердце билося в скроня. Думки метушилися.

«Та ні… Така магія не може працювати», – заспокоювала я себе, – «Це ж закон: не можна підкорити волю іншої людини».

Дін саме повернувся до стійки, все ще усміхаючись після розмови. Я намагалась виглядати спокійною, хоча всередині билась в істериці.

Він узяв ватрушку і з задоволенням вкусив, протягуючи своє звичне «ммм», від якого в мене підкошувалися колінки.

Я уважно спостерігала за ним. Але нічого не змінювалось. 

– Що? – запитав чоловік під моїм поглядом.

– Нічого, як ти себе почуваєш? – мʼяко перевірила ґрунт я.

– Все добре, все як завжди.

Фух… Пронесло. є

Ніяких наслідків від моєї імпульсивності і ревнощів. 

Сердце  поступово вирівняло ритм, а ноги перестали тремтіти. 

Але страх все ще не відпускав до кінця.