Загниваючі сердця

Я помилявся. Ще з дитинства мені здавалося, що цей світ прогнив до самісінької основи. Та ні — гниль пустила коріння не у світі. Вона проросла в людських серцях.

Поза розкішними прикрасами, шатами з шовку та величними будівлями я бачив її. Безкінечну темряву, що огортала собою кожну частинку цього світу, простягаючи свої руки навіть до найпотаємнішої субстанції — душі, повільно затягуючи її в полон нечестивості. Я бачив це. Я знав. Людство як таке закінчило своє існування вже багато століть тому. Бо людяність — це емпатія, співпереживання та мораль. А їм, як вам уже відомо, більше не залишилося місця серед людей. Ці риси вважали слабкістю, а подекуди навіть вадою, що ставить життя під загрозу. Люди виривали ці почуття з себе, мов бур’ян, не помічаючи, що разом із ними виривають останні живі частинки власної душі.

Я народився у світі, якому, як тоді думав, не належав. Реалії були простими: якщо хочеш здійснення своєї мрії — мусиш знищити або відібрати мрію іншого. Інакшого шляху не існувало. Я не хотів слідувати цим правилам, проте життя дуже швидко навчило мене іншого: нещастя інших — найкоротший шлях до власного щастя. Існувало лише одне правило: жодна мрія не народжується з порожнечі.  Для здійснення бажання потрібна була ціна. Зазвичай — чиєсь найзаповітніше прагнення. Люди давно навчилися відбирати одне життя заради іншого. Та іноді знаходилися божевільні, готові платити власним.

Саме на чужому болі цей світ будував велич, владу та успіх.

Пам’ятаю, як маленький, на вигляд зовсім невинний хлопчик із посмішкою задушив моє кошеня, про яке я так довго мріяв. Уже наступного дня йому подарували довгоочікуваного цуцика. Я вже не пам’ятаю його імені. Але пам’ятаю усмішку. Дивно, як мозок стирає людей і залишає найгірші моменти. Тоді я вперше зрозумів: цей світ любить нечестивців і безжально топче тих, хто намагається залишитися людиною. Добрі люди ставали лише сходинками на шляху до чужих мрій. А карма… карма виявилася лише красивою казкою для слабких, які хотіли вірити у справедливість.

Та саме той випадок став ключовим моментом у моєму становленні. Тоді я замкнув залишки своєї людяності десь далеко в глибині душі. Хто знає, можливо, замикати вже й було нічого — пітьма давно пожерла мене зсередини, залишаючи після себе лише порожнечу. Але тоді мені це здавалося правильним , що інакше вижити неможливо. Що, аби самому не стати жертвою, потрібно перетворитися на чудовисько.

Я був щасливий. Принаймні намагався себе в цьому переконати. Моє життя стало ідеальним. Я розтоптав тисячі чужих життів.
Я поховав тисячі надій. Я обірвав тисячі майбутніх історій - все задля власного щастя. Розкішний маєток, дорогі машини, зовнішність мрії. Усі навколо одночасно обожнювали й боялися мене. Змій-диявол — таким стало моє прізвисько серед тих, хто не погоджувався жити за правилами цього світу. Вони проклинали систему, а я наживався на їхній слабкості. І з часом мені почало здаватися, що ця система від самого початку була створена саме для мене.

Проте навіть серед усього цього багатства й влади всередині залишалася дивна порожнеча. З кожним здійсненим бажанням радість ставала все меншою. Перші «мрії» були особливими. Я досі пам’ятаю ту шалену ейфорію після того, як отримав цей маєток… після того, як зіштовхнув у кар’єр омріяну машину колишнього колеги. Руки тремтіли від усвідомлення того, що я зробив щось дійсно жахливе, але адреналін усередині ніби кричав: «воно того варте». Тоді я ще не розумів, що кожна знищена мрія повільно вбиває не лише інших — а й мене самого.

Зараз, роки поспіль, у мене лишилося лише два бажання, здійснення яких я по-справжньому прагнув: вийти на її слід та нарешті померти. Лейла — так звали жінку, яка була для мене важливішою за все. Жінка, яка зруйнувала моє життя, спочатку подарувавши, а потім знову вкравши його сенс. Жінка, яку я так і не зміг отримати, хоч здавалося, що з відчайдушно побудованої мною пастки неможливо втекти.

Вона завжди говорила дивні речі. Казала, що мрії не обов’язково красти. Що їх можна створювати.

— Оресте, невже ти вже втомився? — худорлява рудоволоса дівчина зупинилася під дубом. Її груди стрімко підіймалися й опускалися, хоча вона вперто намагалася приховати важке дихання. З чола котилися краплі поту, мов роса з листя після першого дощу по затяжній засусі.

— Так, давай зробимо невеликий привал. — Я чудово знав, який маю зараз вигляд. Спокійне обличчя, ніби вирізане з мармуру, не виказувало ні краплі втоми, проте я все ж театрально з’їхав по корі дуба, сівши на прохолодну траву, й опустив голову на плече дівчини.

— Бачиш, навіть богоподібному Оресту знайома втома. — Руда задоволено посміхнулася, витираючи піт із чола.

Сонце стояло просто в зеніті, безжально випалюючи все навколо. Була середина літа. Час уже давно втратив для мене будь-яке значення. Лише зміна дня та ночі все ще нагадувала, що він продовжує свій невпинний плин.

Лейла сиділа поруч і жмурилася від сонця, що пробивалося крізь листя. Усміхалася чомусь своєму. Я дивився на неї й не розумів. Як людина може жити так, ніби цей світ ще вартий любові?

Поруч із нею люди хотіли ставати кращими

Спочатку це було лише грою. Я хотів змусити її закохатися в мене. Довести самому собі, що навіть таке світло можна зламати. Та тепер я вже не був певен власного бажання. Вона не могла стати моїм бажанням. Ні за що. Моя темрява не мала права торкнутися її.

Лежачи в тіні під дубом, Лейла була прекрасною — скидалася на загубленого янгола, не здатного покинути землю лише тому, що сходи до раю вже давно знищила людська нечестивість. Її світла душа була приречена залишатися серед зла цього світу. Я боявся що й вона буде приречена повільно гнити під впливом темряви, яка рано чи пізно пожирала все навколо.

Рука інстинктивно сама потягнулася до її шиї. 

Щось настільки чисте й прекрасне не мало існувати тут. Вона навіть не усвідомлювала, яка влада їй належить. Один неправильний рух — і її тендітне тіло зникне в тумані затемнення, перетворившись на здійснення чийогось прагнення .