Розділ 12 — Загін (Мів)

    А Регі вже помер.

    Я стояв поруч і дивився, як Ліра все ще тримає долоні в нього на грудях, ніби впертістю можна повернути того, хто вже пішов.

    Світло в неї в руках тремтіло.

    Руки теж.

    Я бачив, як сльози лилися по її гострих вилицях, мов ріка по скелях.

    У мене всередині тремтіло все. У голові було порожньо й тісно водночас. Ніби хтось забив череп мокрою ганчіркою і камінням.

    Регі став правильно: ліва нога попереду, щит зібраний, плече подане, підборіддя сховане, все так, як я його ганяв, усе так, як вбивав у нього до хрипоти, ніби правильна стійка могла бути не просто навичкою, а обіцянкою, що якщо зробити все як треба, смерть промахнеться. Вона не промахнулася.

    З Аланом було майже так само: спочатку не віриш, потім стоїш поруч із тілом і перебираєш у голові будь-які думки, навіть найжалюгідніші, аби тільки знайшлася хоч одна, від якої стане легше. Не знаходиться.

    Я чув власний голос - не зараз, раніше: «Не грайся в героя. Стій у строю. Роби просто і правильно.»

    Він зробив. І отримав ніж навиліт. Він сіпнувся й обм’як.

    Уранці, перед спуском, він упіймав мене біля вогнища і спитав, чи можна після цієї вилазки знову пройти стійку зі щитом.

    Не щоб «помахати», а по-справжньому.

    Я буркнув: «Якщо виживеш - хоч до світанку ганятиму.»

    Він хмикнув, ніби це вже обіцянка.

    Бік спалахнув тупим болем.

    Поки ми тримали ватажка, двоє дрібних обійшли мене збоку. Я зачепив першого щитом, але другий устиг раніше, ніж я розвернувся. Кинджал увійшов під ребра з правого боку знову. Не глибоко - ковзом, по м’ясу. Але я на секунду випав із бою: просто стояв, тримав дихання і чекав, поки біль не сповзе до терпимого.

    Джон на той момент уже оклигав. Я не розумів як - щойно він сидів на підлозі й спльовував кров. Але він уже був поруч. Серп увійшов одному в горло. Другого він відкинув ногою вбік.

    – Живий? – кинув він.

    – Живий.

    Нога пульсувала нижче коліна - так, що кожен удар серця віддавав туди окремо. Стара рана від мосту, свіжа - від вовків, і ще сьогоднішні. Тіло вирішило згадати все разом, у найвідповідніший момент.

    Я думав: якби я був швидший, якби рухався так, як умів Алан - чисто, без зазору між думкою і рухом, - може, встиг би до Регі. Але ця думка розвалювалася сама: найімовірніше, я просто опинився б на його місці, бо ватажок ударив швидко, Алан би пішов, а я - ні. Регі встав швидше.

    Я стиснув щелепу так, що хруснуло у скронях.

    – Ліра, – тихо сказав Джон. – Годі.

    Вона не відповіла.

    – Ліра.

    Тоді поруч опустився Грок. Не грубо, але міцно взяв її за зап’ясток і відвів руку від грудей Регі.

    Ліра сіпнулася, ніби хотіла врізати йому ліктем, але сил не було. Тільки видихнула рвано й уткнулася чолом у брудний рукав.

    – Пробач, – сказала вона так тихо, що я ледве почув.

    Неясно, кому.

    Йому.

    Нам.

    Собі.

    Джон уже дивився вглиб зали.

    – Перевіряємо печеру. Добиваємо, кого не добили. Дивимося, що всередині.

    Сказав сухо. Так, ніби ми втратили не людину, а ще одну одиницю в розрахунку.

    У той момент мені дуже захотілося врізати йому.

    Просто там.

    За цей тон.

    За цю зібраність. За те, що він не розвалився разом із нами.

    Я не врізав. Бо він мав рацію.

    І від цього злило ще сильніше.

    Ми пройшли залою ще раз і дорізали тих, хто дихав.

    Просто щоб ніхто не встав нам у спину за хвилину.

---

    Ми йшли вглиб печери повільно, тхнучи кров’ю, димом і втомою.

    Нас було четверо: Кіт, Ейрон, Джон і я.

    Чоботи хлюпали по багнюці й чомусь липкому, про що краще було не думати. Світло в Ейрона стало слабшим, ніби навіть вогонь утомився дивитися на це все.

    Кіт рухався першим, як завжди, - тихо, ніби не крокував, а просочувався між камінням.

    Він тихо кинув через плече, що смердить худобою. Виявилося, не здалося.

    За другим поворотом ми знайшли загін із кілків і мотузок: усередині лежали дві вівці, уже роздуті й сірі, молода корова з перерізаним горлом, а збоку валялися обгризені кістки кози. Далі була ще одна кишеня в камені, забита мотлохом - старі казани, рвані ковдри, зламана прядка, мідні ложки, пара дешевих перснів, тріснута ікона, три мішки зерна, уже підгнилі від сирості. На одному мішку ще читалося клеймо Дейна, на упряжі, кинутій у кутку, був випалений знак якоїсь ферми з околичних сіл, і відразу стало ясно, як далеко тягнувся цей бруд.

    Жодних скринь із золотом, жодних схованок, жодної великої таємниці - тільки голодні тварюки, які крали худобу й усе, що могли забрати.

    – Ось і весь їхній «клан», – сказав Джон, розглядаючи гору лахміття. – Жерти, красти й ховатися в дірі.

    Ейрон копнув ногою порожній глек.

    – І вбивати.

    Джон кивнув.

    – І вбивати.

    Я дивився на здохлу худобу й думав тільки про одне: ось за це все Регі отримав ніж - не за корону, не за велике діло, а за пару смердючих загонів, мішок чужих ложок і моє вперте «стій правильно».

    Біль у нозі знову прошив під коліно. Цього разу такий гострий, що я затримав дихання.

    Кіт помітив одразу.

    – Не падай, – кинув він не озираючись.

    – Не планував.

    – Добре.

    Джон тим часом усе одно зібрав із мотлоху те, що могло стати в пригоді: цілу мотузку, пару фляг, сухі ганчірки, ніж із нормальною сталлю.

    Практичний до нудоти.

    І, якщо чесно, зараз це теж нас рятувало.

    Ми розкидали знахідки на дві купи.

    В одну - те, що можна повернути людям: упряж, посуд, мішки з клеймами.

    В іншу - все, що тхнуло пліснявою, кров’ю і гниллю так, що краще спалити на місці.