Розділ 11 — Біль (Ліра)

    У печерах мені було моторошно. Не через темряву, сирість чи важкі кам’яні стіни. Я бачила й відчувала речі значно гірші.

    Гіршим було інше: будь-якої миті ми могли натрапити на когось, і перевага була не на нашому боці.

    Ми йшли ланцюгом. Якщо вдарять по голові колони, мені доведеться продиратися крізь усіх і встигнути раніше за смерть.

    Попереду першим ішов Мів. Щит піднятий, підборіддя сховане, крок впевнений. Навіть у тісному проході він рухався так, ніби камінь сам мав відступати перед ним.

    Я все ще відчувала його старі рани. Тримався він добре, але на початку шляху надто вже старанно вдавав, що з ним усе гаразд.

    За ним ішов Кіт: темний плащ і його тихі, точні рухи так зливалися з кам’яними стінами, що погляд щоразу чіплявся за нього на пів секунди пізніше.

    Трохи позаду тримався Ейрон. У його долоні горіла маленька куля рудого світла, і обличчя в нього було таке зосереджене, ніби він тримав на короткому повідку звіра, який вічно рветься назовні. Світла вистачало рівно настільки, щоб ми не поламали собі ноги і не видали себе надто рано.

    Далі йшли Грок, Джон і Брок. Я йшла передостанньою. У моїх долонях теж тлів світ, тільки блідий, майже білий. А за моєю спиною тримався Регі, замикаючи стрій.

    Так вирішив Джон.

    – Не відходиш від неї, – сказав він йому біля входу. – Якщо до Ліри хтось прорветься, я з тебе шкуру здеру навіть після смерті.

    Регі тільки кивнув.

    Свіжа смуга на щоці вже підсохла. Майбутній шрам робив його старшим, але не настільки, щоб я забула, яким він був у перший день: злий, побитий, оглушений і впертий до дурості. Тепер ця затятість нікуди не поділася. Просто в ній уперше з’явилася опора.

    Я спіймала себе на тому, що пишаюся ним.

    Ще вчора він наполегливо повторював, що стане воїном, а не тягарем. І, чорт забирай, тримав слово.

    Між моєю метушнею з пораненими в поселенні й нашими з Ейроном прогулянками я не раз бачила, як його ганяв Мів. Я пам’ятала, як Регі в перший день незграбно тримав щит і меч, ніби вони жили кожен своїм життям. Тепер він рухався значно зібраніше.

    Не ідеально. Недосвідченість усе ще стирчала в кожному різкому русі. Але в ньому був упертий, злий потенціал і справжнє бажання стати кращим. Стати справжнім воїном.

    Ззовні, біля входу, тяжких ран майже не було: здерта шкіра, неглибокі порізи, садна та синці.

    Сил у мене ще вистачало.

    Але долоні ще пам’ятали Грока. Ця величезна шафа вічно лізла першою й щоразу приносила мені нову роботу: то плече розпанахають, то бік зачеплять, то шкіру з руки знімуть майже до м’яса.

    Але вибору не було.

    Якщо хтось поранений, я повинна бути поруч, навіть якщо сама вже стою на одній упертості.

    Я часто казала це собі так, ніби це закон. Насправді іноді мені хотілося, щоб закон був іншим. Щоб поранений міг кілька хвилин зачекати. Щоб Грок хоч раз подумав, перш ніж підставляти тіло під залізо. Щоб хтось інший був добрим, сильним і корисним замість мене.

    Потім ставало соромно. Потім хтось знову починав кровоточити, і сором доводилося відкладати на потім.

    Прохід тягнувся вузький, сирий і нерівний. Стіни місцями блищали від вологи. Під чоботами хрумтів дрібний камінь. Десь глибше капала вода, і цей звук увесь час здавався кроками, поки не звикнеш.

    Але крім води там було й інше.

    Далекий гомін. Чийсь гидкий смішок. Шурхіт, ніби по каменю тягли мішок із кістками.

    А потім попереду, за поворотом, почулися вже не шурхоти, а швидкі кроки й збитий регіт.

    Ейрон вискочив на пів кроку перед Мівом, підкинув обидві руки, і тунелем прокотилася хвиля полум’я.

    Вона пролетіла по каменю рудим язиком, рвонула в темряву і повернулася до нас таким жаром так, що обпекло навіть щоки. Я відчула цей жар аж до хвоста нашого ланцюга.

    За кілька подихів ми дійшли до повороту. У бічному закутку тунелю лежали шість обвуглених гоблінів - скрючені, почорнілі, ще димлячі.

    Мів глухо кинув, не озираючись:

    – Наступного разу попереджай.

    Джон подивився на Ейрона жорстко:

    – І сили бережи. Нам ще всередині працювати.

    Ейрон тільки кивнув. Обличчя в нього зблідло, дихання збилося, але вогонь у долоні він усе одно втримав.

    Я згадала, як він одного разу сказав під час наших прогулянок, що чує полум’я, ніби живий голос: воно весь час просить відпустити його і спалити довкола все, до останнього.

    Я вірила йому. Я відчувала його силу майже так само ясно, як відчувала кров під своїми руками. Може, тому й розуміла: стримувати таку магію у не легше, ніж мені тримати на долонях чужий біль.

    І все одно тієї миті я трохи розлютилася на нього. Він міг спалахнути, видихатися, впасти - і мені потім знову тримати його життя в руках. Усі вони так робили: витрачали себе, а розплачуватися за це приходили до мене.

    Брок втягнув носом повітря й тихо буркнув:

    – Їх менше не стало. Попереду сидять. Багато.

    Грок ступив трохи повільніше.

    – І ватажок теж, – сказав він.

    Джон коротко озирнувся через плече.

    – Добре. Значить, нікого не здивує, якщо ми здивуємо їх першими.

    Навіть пошепки він примудрявся звучати так, ніби вже прорахував цей бій до дрібниць.

    Я не поділяла його впевненості. Не тому, що план був поганий.

    Просто я йшла майже в самому кінці й усю дорогу рахувала спини між собою і тим, кого доведеться рятувати першим.

    Шість кроків до Міва.

    Один до Брока.

    Пів кроку назад - до Регі.

    І саме тієї миті щось клацнуло в темряві.

    Коротко. Металом об камінь.

    Мів підкинув щит раніше, ніж я встигла зрозуміти, звідки.

    Тонкий дротик ударив у край і відскочив у калюжу.

    – Ліва ніша, – прошепотів Кіт.