Розділ 10 — Перший раз (Регі)

    У нас у Форті Гордані завжди так казали: ліс забирає людей. Ідуть по дрова, по худобу, по когось зі своїх - і тиша. Хтось пояснював це вовками. Хтось болотом. Хтось узагалі не пояснював, просто тримався узлісся й не йшов далі, коли темніло. Батько цього правила не порушував і мені не радив.

    Орки, які спалили форт, теж прийшли звідти. З-за дерев, із темряви, одразу й без попередження. Я не бачив, звідки саме, - на ту мить уже щосили палало. Але звук пам’ятав: шарудіння в кущах за частоколом, секунди за три до першого крику.

    Ліс і тут мовчав точно так само. Просто в лісі весь час здається, ніби хтось іде поруч. Праворуч. Ліворуч. За спиною. А потім виявляється, що це ти сам зачепив гілку щитом або наступив на сухий корч, і від цього злишся ще сильніше.

    Я йшов одразу за Мівом і намагався робити все так, як він сказав ще в Ольховці.

    Не волочити ноги.

    Не гриміти щитом.

    Не крутити головою на кожен звук.

    Дихати рівно.

    Дивитися не під чоботи, а далі.

    Простіше було б визубрити молитву. Але я запам’ятовував.

    Бо цього разу дуже не хотів осоромитися.

    Мів ішов так, ніби ліс йому нічого не винен. Щит на руці, крок чіткий, голова трохи повернута, ніби він увесь час слухає не нас, а повітря попереду. Іноді, не озираючись, коротко кидав через плече:

    – Тихіше.

    Або:

    – Правіше.

    Або:

    – Не задирай щит так високо, бік відкриєш.

    Я кивав, хоч він цього не бачив, і виправлявся.

    Найбільше бісило, що сперечатися було ні з чим. Він ішов попереду, так упевнено тримав меч і щит, що всередині від цього шкребло: бо саме так я і уявляв лицаря.

    Ліворуч попереду майже безшумно рухався Кіт. Я б не помітив його, якби не знав, що він там. Темна накидка з накинутим каптуром, арбалет у руці. Іноді здавалося, що він не йде, а просто з’являється трохи далі, там, де йому і треба бути.

    Трохи позаду, вже не ховаючись, ішов Джон. Він навіть у лісі примудрявся мати такий вигляд, ніби зараз зверне в трактир і заговорить із першою ж служницею. Легка хода, короткий меч, серп на поясі, якого я все ще не розумів до кінця, хоч і вже бачив у ділі.

    За мною й правіше важко йшли Грок із Броком. Раніше я б від самого цього звуку тільки сильніше вчепився в руків’я меча. Тепер ні. Це і бісило, і заспокоювало водночас.

    Я не став би називати їх друзями. Навіть у думках язик би не повернувся.

    Але за останні дні я звик до того, як Брок бурчить майже без упину, як Грок мовчить і все одно примудряється сказати досить, як обоє вони йдуть поруч із Лірою, ніби так і має бути. Звик до їхніх кроків. До їхніх голосів. Навіть до того, як від них пахне залізом, мокрою шкірою й чимось звіриним, але вже не чужим.

    Дивне відчуття.

    Позаду неголосно дзенькнула склянка. То була Ліра. Поруч із нею йшов Ейрон, сутулий, як завжди, у своїй порваній старій довгій куртці. Обоє мовчали.

    Іти отак, коли навколо кожен знає, що робити, було все ще незвично.

    Не через них. Через мене.

    Тиждень тому я ще не розумів, куди взагалі йти і що робити. Тепер просто йшов разом з усіма й намагався не збитися з кроку.

    Кіт підняв руку.

    Загін відразу зупинився.

    Я теж завмер і ледь не гупнув щитом об дерево.

    Мів трохи обернувся, подивився на мене і плазом меча мовчки натиснув на край мого щита. Нижче. Я опустив. Потім він так само повільно повів клинок убік - вістрям ліворуч.

    Дивися туди.

    Я вдивився.

    Нічого.

    Потім іще раз.

    І тільки тоді побачив.

    Три гобліни. Маленькі, зігнуті, сіро-зелені, у якихось шкіряних лахах. Один сидів на поваленому стовбурі й колупав ножем у зубах. Другий стояв трохи далі й ліниво дивився в бік стежки, якою ми йшли. Третій стирчав лівіше, майже зливаючись із кущем, і тримав на колінах короткий лук. Якби не рух його вуха, я б і його прийняв за пеньок.

    Я стиснув меч сильніше.

    Ось зараз, подумав я. Ось зараз буде бій.

    Боєм назвати це було важко.

    Кіт вистрілив першим.

    Навіть не вистрілив. Просто в нього в руках був арбалет, свист, і наступної миті в того, що сидів, у горлі вже стирчав болт.

    Другий тільки сіпнувся, не встигнувши ні загорлати, ні як слід повернутися.

    Джон опинився поруч із ним ніби раніше, ніж я встиг кліпнути. Серп коротко зблиснув - один рух, ніби зрізав колосок: зачепив шию збоку й потягнув. Гоблін навіть не сіпнувся як слід. Просто обм’як і впав на землю.

    Третій, із луком, устиг тільки сіпнути плечима. Брок вийшов збоку і всадив сокиру йому просто в лоба.

    Усе.

    Три тіла.

    Ні крику.

    Ні команди.

    Я так і лишився стояти з мечем у руці, ніби запізнився туди, де мене взагалі не чекали.

    Брок витер сокиру об тіло вбитого й подивився на мене.

    – Пельку стули, – сказав він. – А то муха залетить.

    Я тільки зло смикнув щокою.

    Але він мав рацію.

    Я й справді стояв як дурень.

    Джон присів біля другого гобліна, перевірив його мішок, покопирсався в ньому і кинув назад.

    – Дозор, – сказав він. – Значить, печера вже близько.

    Ми рушили далі.

    Тепер я йшов уже не просто насторожено. Тепер я почувався повільним.

    Надто великим.

    Надто помітним.

    Надто живим поруч із людьми, які могли вбити раніше, ніж ворог зрозуміє, що його знайшли.

    І від цього всередині закипало щось гидке.

    Навіть не страх. Радше злість на самого себе.

    Мів ніби почув це без слів.

    – Не смикайся так, – сказав він тихо, поки ми обходили старий корч. – Ти не зобов’язаний робити те, що вони.

    – А що я тоді зобов’язаний?