Розділ 9 — Один голос (Джон)

    Добрі гроші завжди дзенькають інакше. Навіть якщо це все ті самі срібні кружальця, той самий жир чужих пальців на металі і той самий стіл у дешевій таверні Ольховки, де дошки липнуть до рукавів від розлитого елю. Коли монету здобуто не останнім відчаєм, а нормальною роботою, вона й у долоню лягає легше.

    Я пересипав срібло з однієї купки в іншу й слухав, як воно стукає об дерево.

    Кіт сидів навпроти, тягнув пиво з таким виглядом, ніби воно особисто перед ним завинило, і косився на мої руки.

    – Якщо ти ще раз перерахуєш, більше не стане, – сказав він.

    – Я не перераховую. Я милуюся.

    – Збоку схоже на якусь хворобу.

    – Так і є. Називається «нарешті заплатили не як собакам».

    Марек і справді не поскупився.

    Я, чесно кажучи, чекав звичайного: довгого стражденного писка, пари зітхань про збитки, однієї історії про мертвих коней і тієї розмови, де замовник спочатку дивиться тобі в очі, ніби ви тепер брати по крові, а потім починає викладати гроші так, наче виточує їх із власної кістки.

    Але ні.

    Уранці він прийшов сам. Поклав мішечок на стіл, сказав, що вантаж дійшов, товар прийняли без питань, і якби не ми, він уже вдруге за місяць ховав би людей разом із прибутком. Потім додав, що розраховує ще не раз попрацювати з нами в майбутньому. Якщо ж у місті хтось шукатиме надійних найманців, він без вагань відсилатиме їх до нас.

    Я тоді навіть не торгувався. Просто забрав мішок, поки він не передумав.

    Тепер мішок лежав переді мною розпоротий, а гроші блищали на столі –  єдина реальна й зрозуміла річ у цьому проклятому світі

    Я відсунув убік одну купку.

    – Це Міву.

    Другу.

    – Це тобі.

    Третю.

    – Це Ейрону.

    Четверту.

    – Це мені.

    П’яту, меншу, я зібрав окремо і присунув до краю столу.

    Кіт глянув саме на неї.

    – А це що?

    – Це на бинти, житло, корм, дурні рішення і все інше, про що ви згадуєте тільки тоді, коли вже пізно.

    – Тобто твій запас.

    – Тобто наш спільний запас, який лежатиме в мене для надійності.

    Кіт хмикнув із сумнівом.

    – Гаразд, – сказав він.

    Я усміхнувся.

    – Я ж ділю чесно.

    Кіт підняв брову.

    – Майже.

    – Майже чесно – це все одно краще, ніж ділили в старій службі.

    На це він уже нічого не сказав.

    І правильно. Бо правий був я.

    І ще тому, що сперечатися зі мною за столом було незручно. Я це теж розумів. Спільний запас звучав красиво, а лежав у мене. Якщо завтра хтось вирішить піти, насамперед йому доведеться просити в мене ж його частку на дорогу. Командувати набагато простіше, коли всі гроші загону лежать у твоїй кишені.

    У старій службі з нами взагалі ніхто нічого не ділив. Нам просто час від часу жбурляли платню, якщо дорогою її не зжирали чужі капітани, кості, карти чи шльондри.

    Я зібрав срібло в чотири гаманці й затягнув шнурки. Свої гроші я вже знав, куди підуть.

    Нікуди.

    Полежать.

    Гроші мають одну перевагу – без діла не тухнуть. А от люди – ще й як.

    З Мівом було найпростіше. Щойно отримав свою частку, пішов до зброяра й повернувся вже з новими наплічниками та шоломом. Нічого химерного, без гербів і карбування, але залізо добротне, підігнане як слід. Правильна трата. Людина, яка двічі мало не здохла за чужий товар і свою дурну гордість, нарешті вирішила вкластися в те, що тримає голову на плечах.

    Кіт витратив рівно стільки, скільки треба. Купив новий ремінь на груди – широкий, з добрими петлями під ножі й короткі болти, – забрав у майстра в’язку свіжих тетив і ще примудрився подивитися на цінник так, ніби його намагалися пограбувати серед білого дня. У якомусь сенсі так воно і було. Просто не з тією людиною зв’язалися.

    Ейрон своїх грошей майже не торкався. Десь вештався з Лірою – чи то крамницями й травниками, чи просто вулицями, бо вперше за довгий час поруч знайшлася людина, з якою йому не хотілося одразу замовкнути.

    Я спіймав себе на тому, що дивлюся на це з роздратуванням. Не тому, що шкода. Нехай ходить. Просто коли людина, яка вчора ледве підводила очі від кухля, раптом оживає поруч із кимось іншим, у тобі прокидається дурне відчуття, ніби в тебе щось украли. Хоча нічого твого там не було. І все одно десь усередині підіймається гидке: а це ж я витяг його з-під тих уламків, я терпів його мовчання, я знайшов йому нормальну роботу, де платять сріблом, а не копняками під ребра, – і тепер він уперше за довгий час усміхається не мені. Думка була смішна і дріб’язкова, майже дитяча. Але від цього вона не стала слабшою.

    Я зробив ковток. Пиво було не найгіршим, але на смак усе одно краще за ті два роки, що ми з Кітом тягалися під чужим прапором.

    – Пам’ятаєш, як нам у старшого капітана в тій найманій армії одного разу видали платню сушеною рибою? – спитав я.

    – Яке там військо, – буркнув він. – Це була справжнісінька армія.

    – От саме. Ціла найманська армія, а платили так, ніби ми мали здихати з поваги до їхнього штандарта.

    Кіт відставив кухоль.

    – Один раз рибою. Один раз розписками. Один раз узагалі нічим.

    – Зате старший капітан тоді купив собі нового коня.

    – Двох.

    Я коротко всміхнувся.

    Так, не загін це був. Армія.

    Велика, галаслива, вічно голодна, зібрана бозна з кого. Північники, степовики, міські головорізи, колишні солдати, колишні розбійники, справжні розбійники, два десятки лучників, які вважали себе кращими за всіх, і три капітани, кожен з яких був певен, що саме він розумніший за війну.

    Ми з Кітом зійшлися там не тому, що сподобалися одне одному.

    Просто в такій м’ясорубці швидко розумієш, хто поруч не верещить зайвого і робить справу. Цього зазвичай вистачає.